«В мене душа бунтує! Я кличу: Господи, чи Ти любиш мій український народ?»    http://risu.org.ua/ua/index/blog/~Dymyd/46810/

Гарно воно звучить, тільки надто патетично і хоча й в мене душа бунтує, та я не згоден із автором, здається мені, що Бог тут зовсім ні при чому. Не Він нас, а ми себе і один одного не любимо. Позавчора, дивився журналістське дослідження про життя ув’язнених в тюрмах. То не просто жах то страхіття. І хоча нічого нового, фактично, не було, все це давно відоме, давно зняте й описане, але попри те, кожен епізод фільму наповнює душу болем і кошмаром.

Хтось можливо скаже, що заслужити те й мають. В якійсь мірі воно так, але на місці будь-кого із тих нещасних, може бути хто із нас чи наших близьких. Недаремно у  нас кажуть: від суми і від тюрми не зарікайся. Декілька моїх знайомих працювали в одній зі схожих колоній суворого режиму, є тут  у нас одна така недалеко. Так ось, всі вони твердять, що до половини засуджених, сидять за дріб’язкові порушення, а чимало з них - цілковито невинно.

Назвемо їх жертвами системи, може й так, але, що воно за страхіття таке ось та система, якій ми регулярно як в давніх казках - Змію Гориничу, приносимо когось у жертву. Черга якої принцеси повинна прийти, щоб нарешті, знайшовся герой типу Котигорошка чи Кирила Кожум’яка, який нарешті наведе лад із тим жорстоким змієм.

Одна притча розповідає про дивний острів. Його мешканці, щороку вибирали собі царя з іншого народу. Коли в черговий раз був вибраний новий цар, той через якийсь час, почав розпитуватися про те, де діваються його попередники. Виявилося, що після завершення терміну, царя садили на корабель і відправляли в заслання на безлюдний острів, де він і завершував своє життя. Дізнавшись, що його чекає, новий цар, кожного місяця до завершення свого перебування, відправляв на острів, що мав стати місцем його поселення, корабель завантажений припасами. Через рік, він зробив все можливе для того, щоби дні свого життя провести там щасливо та безжурно.

Як ми час від часу переконуємося, схожа доля острівного царя, чекає дуже багатьох із власть імущих у нашій країні. Але до цього вони ніяк не готуються. Їхня проблема в тому, що в надто короткий час, вистрибнувши на вершину системної піраміди, вони відриваються від реальності й не думають про те, що в якийсь момент ті, що прагнуть на їхнє місце, можуть скинути їх на землю. А з висоти, падати дуже неприємно і боляче. Кажуть: знав би де впаду, постелив би соломи. Певна річ, точно ми не знаємо ані де впадемо, ані коли, але певно, така думка приходить до кожного. І якщо є можливість постелити солому на тому чи іншому місці, думаю, варто це все таки зробити, якщо не впадеш сам, то на те місце може впасти хто інший і тобі зарахується.

І якщо в собі надто впевнені ті від кого залежить, наприклад, доля судової і тюремної системи в нашій країні то чи впевнені вони, що так само твердо на ногах будуть стояти їхні діти, рідні, близькі. Кілька років тому назад, сталася одна жахлива історія, не можу гарантувати її істинність, але лікарка, яка мені її розповідала, твердила, що то правда. В прийомне відділення, швидка привезла молодого хлопця після аварії. В ту ніч чергував хірург досить добрий спеціаліст, але (хто з нас без гріха) мав не дуже гарну рису, надто любив гроші. Кілька разів його викликали з поверху, а він все перепитував: батьки приїхали, батьки вже є. Коли через годину-дві, врешті-решт спустився донизу бо хлопчина уже помирав, виявилося, що ним був його син. Жорстоко – так! Справедливо? Не знаю, але щось воно в тому є.

Бог, не завжди б’є короткою палицею, інколи той замах довший у часі, але якщо Він ніби мовчить то це не означає, що Він закриває очі на зло яке ми чинимо. Ми хочемо жати те, чого не сіяли, але Господь твердить, що хто посіяв, те і буде жати.