Блог священика Василя Ткачука_image

Блог священика Василя Ткачука

Входимо у Великий Піст

26.02.2012, 09:00

Залишився позаду час, який готував нас до Великого Посту. Три попередні неділі, Церква, через слово Христове, прагнула навчити, підказати як краще маємо перейти цією сорокаденною дорогою. Як чистим увійти, у світлий празник Воскресіння Христового. Ми чули розповідь про нерозумного фарисея, який з дитинства, опанувавши науку служіння Творцеві, не використав цього шансу. Незважаючи, на своє зовнішньо богобоязливе життя, виконуючи достеменно закон Господній, приписи десятини, молитви та посту, з-за своєї гордині та зарозумілості не отримав прощення. Ми слухали притчу про нерозумного та невдячного сина, який стільки болю причинив своїй родині, аж поки дух розкаяння не запанував у його серці. Не залишає байдужим і оповідь другого приходу Христового, коли Господь як всемогутній і величний Суддя, постане перед усіма народами, щоб віддати кожному по його заслузі. І скільки блудних, нерозумних синів і дочок будуть обливатися сльозами у запізнілому розкаянні, але машина Божого правосуддя буде запущена і «Хто що сіяв те й жати буде».

Усвідомлюючи небезпеку людської неквапливості, апостол Павло, ще 20 століть тому писав: «Прокинься, о сплячий, і встань із мертвих, а Христос освітить тебе» (Еф. 5, 14). «вже пора вам прокинутись із сну… Ніч проминула, день наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла. Як день, - поводьмося чесно: не в ненажерстві та пияцтві, не в перелюбі та розпусті, не у сварні та заздрощах; але вдягніться у Господа Ісуса Христа і не дбайте про тіло задля похотей» (Рим. 13, 11). Тому прокинься, піднімися християнине, повалений силою гріха, бо надійшов час Великого Посту. Наблизилась пора, коли кожен повинен застановитися над тим, яким є його життя і чи готовий він до зустрічі із величною подією як Христового, так і власного воскресіння. Великий піст – це своєрідний, перехідний рубіж в житті як окремої людини, так і цілого християнського світу. І завдання цього сорокаденного часу, саме і полягає на тому, щоби ми всі і кожен усвідомили, що «Ніч промине і день настане» (Рим. 13, 12). Настане день в якому сонцем буде Христос воскреслий із гробу. І кожен повинен якнайкраще підготуватися до настання цієї величної події. Заправити свої лампади оливою та перебувати насторожі, бо не знаємо в яку хвилину пан-господар прийде.

Ми ніби знаємо, що таке піст і яким він повинен бути. Щоправда, кожен трактує його по своєму. Хтось складає чи й склав меню із пісною поживою для свого тіла. Інший, наміряється більше часу присвячувати молитві та розважанню над Страстями Христовими. А хтось ще й не задумувався над тим, що має бути завтра і як він проведе і самий перший день і весь час посту. А застановитися варто. І для цього не потрібно прикладати багато зусиль треба просто прислухатися до Господніх слів, а в них немає нічого, щоб було понад людські сили. «Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно що вони постять» (Мт 6, 16). «Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих вчинків перед людьми, які б вас бачили, а то не матимете нагороди в Отця вашого, що на небі. … коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. … нехай твоя ліва рука не знає, що робить права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне воздасть тобі» (Мт. 6, 1-4).

І всі ці ради Господні, не є важкими до виконання і багато хто із нас їх виконує. Ми умертвляємо своє тіло, обмежуючи його в їжі, віддаємо більше часу на молитву, благо в цьому часі майже в кожній церкві чимало великопісних богослужінь, б’ємо покаянні поклони, розважаємо над Страстями Христовими. Ми усвідомлюємо потребу пожертв, обмежуємо себе в певних речах, віддаємо певні суми для благих цілей і часто при цьому не хочемо ніякої слави від людей, не те щоб цілковито не хочемо, просто в глибині душі все ж таки усвідомлюємо, що слава Бога важливіша ніж людська. Так, не є слова Господні, особливо в даний час, надто важкими до виконання. А з іншої сторони, є одне Христове слово, яке нам виконати дуже нелегко. А саме з його дотриманням, фактично і пов’язана якість нашого посту. «Коли отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав перед жертовником дар твій; піди, помирись перше із братом твоїм і тоді прийдеш і принесеш дар твій. … «Коли ви прощатимете людям їхні провини, і Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, і Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт 5, 23-24; 6, 14-15).

Знову таки чи є щось у цих словах незрозуміле, неясне. Все ніби просто, а тільки чомусь - надто важко. Бо якщо для того, щоб постити фізично, обмежуючи себе в їжі, потрібно тільки наявності сили волі та доброго здоров’я, якщо для того, щоби зробити пожертву, милостиню, потрібно почуття щирості чи хоча би співчуття та жалю, то для того щоби простити, необхідно однієї великої чесноти якої нам так часто бракує – чесноти любові. Любові не до Бога, його як запевнюємо - любимо, любові до брата, любові до того, кого нерідко не хочемо трактувати як свого ближнього - до недруга, до ворога. Хоча хіба завжди та людина на яку ми тримаємо в серці зло, жаль чи образу є нашим ворогом? Хіба кожен із нас завжди усвідомлює, що наносить кривду тій чи іншій людині своїм словом чи вчинком? Пригадаймо собі, наприклад, вчорашній день і похвилинно розпишімо його. Хіба не було за день такої миті, коли ми причинили кривду іншому? А за тиждень, за місяць? Чоловік ображає дружину, вона чоловіка, обоє дітей чи когось із сусідів, колег по роботі і т.д. Можливо, що самого бажання вчинити кривду, у нас абсолютно не було, але все ж, сказали необдумане тверде слово, крикнули, не захотіли говорити чи поступили якось інакше, але при цьому недоброзичливо. То ж хіба всі ті люди повинні тримати на нас у серці образу? Якщо б так було, якщо б ніхто і нікому не прощав, то світ уже потонув би, у багні зла і ненависті. Учімось прощати. Учімось любити ближнього і самого себе. Бо не люблячи тих, хто біля нас ми й себе не любимо правдивою любов’ю, не хочемо собі добра. Господь же сказав виразно: не простите ви і вам не прощу. А хіба не несе кожен із нас за своїми плечима хрест переобтяжений численний гріхами. Хіба не хочеться так його скинути. І Господь кличе, прийди до мене, віддай мені свій хрест. А як прийдемо, коли не можемо чи радше не хочемо, позбутися із серця болю. Ось так і крокуємо по житті. Мучимось, а питається для кого чи для чого? І відповідь, як правило, напрошується одна, для того щоби тішити власне самолюбство. Щоби втішати себе самого власною принциповістю, а найчастіше, то є ніщо більше, як проста тваринна впертість яка не має в собі нічого ні людського, ні Божого. І через це стаємо схожі до фарисея, який ніби і щирий був у своїй молитві, але говорив зовсім не те, що Бог хотів чути. Він підкреслював перед Творцем власну святість, говорив про те, що було в голові, але не слухав того, що шепотіло йому серце. Господь же говорить до нас через пророка: «поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу, і поверніться до Господа» Бога вашого, бо він благий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий, - і уболіває над нещастям» ( Йоіл 2, 12-13).

Тому не чекаймо до завтра, щоби розпочати Великий Піст, але почнімо його з цієї хвилини. Бо для того щоби Господь прийняв наш піст, не порівняв його із постом фарисея, замало викинути зі свого раціону певні страви, замало бити поклони і читати Хресну Дорогу. Справжній піст – це відкрити своє серце, обдерти струпи гордині, ненависті та заздрості, викинути з нього все зло, простити ті кривди які так тривожать наш спокій, перепросити тих перед ким ми провинилися і впустити у чисте серце розіп’ятого Ісуса. І лише тоді, разом із ним, почнемо умертвляти своє тіло стримуючись від їжі, разом із ним будемо йти Його Хресною Дорогою від Гетсиманського саду до Голгофти. 2000 років тому назад із дванадцяти апостолів, тільки один Іван пішов за Ісусом і то йшов здалека, повний сумнівів та зневіри. Щоб іти сьогодні, теж слід бути обережним, бо хоча за нами не слідкують слуги первосвящеників, ми маємо інші духовні проблеми, які відганяють нас від Ісуса, не гірше як ті прислужники. Мусимо працювати над собою, мусимо вдосконалювати власні тіла і душі, щоб вони були гідними високої ласки Божого синівства. А в реальності, ми постійно намагаємося перебудувати світ. Перемінити наших рідних, близьких, змінити світ по своєму образу і подобі. Забуваючи про те, що він має уже свій усталений образ, зміни якого ні до чого доброго не приведуть. Якщо ж хочемо щось змінити то розпочинаймо ті зміни перш за все із самого себе. «Коли отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав перед жертовником дар твій; піди, помирись перше із братом твоїм і тоді прийдеш і принесеш дар твій». «Коли ви прощатимете людям їхні провини, і Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, і Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 5, 23-24; 6, 14-15).