Блог о. Петра Балога О.Р.

ВІЧНЕ І НЕЗМІННЕ СЛОВО БОЖЕ?

10.09.2016, 15:08

Декілька років тому написав до мене з Відня друг однієї знайомої, атеїст. Знайома ще тоді була практикуючою християнкою і щось своєму другові «навіювала» про Бога, про Церкву, а той всіляко і спокійно переконував її про абсурдність одного і другого. Деколи вона посилалася на мене, ну і в кінці отой австрієць вирішив написати просто до мене (англійською), і поставити декілька питань. Для когось, хто вивчав Святе Письмо, його історію написання, історичний контекст, такі питання досить смішні і наївні, проте, для багатьох, особливо невіруючих, вони є неабияким аргументом як проти авторитету Святого Письма, так і проти ідеї самого Бога, що об’явив там свою волю. Та й для багатьох віруючих подібні питання деколи становлять проблему.

Головним аргументом автора листа було, що якщо старозавітні накази (бо лише на Старий Завіт він посилався, і то лише на дві книги з П’ятикнижжя) вже не обов’язкові, тоді як можна вважати Бога «правдомовним», а Святе Письмо, тобто Старий і Новий Завіти – «вічними і незмінними»? Якщо ж ті накази і надалі обов’язкові, і це спробував змоделювати в питаннях автор, тоді виходять досить серйозні абсурдні ситуації у сьогоднішній час. Отже, дилема, яка ставить християнина, віруючого у глухий кут, шах і мат.

З другого боку, я переконаний, найгірше все-таки – це взагалі ігнорувати питання про Бога. Тому я вдячний за питання і за щире – надіюся – бажання шукати на них відповіді. Хоча деякі питання дещо іронічні, або вставлений вигаданий «мій друг», я постарався серйозно підійти до справи і щиро відповісти від себе, користуючись не лише моїми набутими знаннями, але і біблійними принципами.

Ось ці десять питань з посиланнями на Старий Завіт (посилання можна подивитися в Святому письмі). На кожне з них окремо відповім нижче.

1. «Якщо я принесу бичка на жертву цілопалення на вівтарі, я знаю, що це спричинить «приємний запах» Богу (див. Книгу Левіт 1, 9). Однак, з’явиться проблема з моїми сусідами. Вони твердитимуть, що це для них неприємний запах. Чи вони повинні померти?»

2. «Друг з радістю продав би свою доньку у рабство так, як це дозволено у Книзі Вихід 21, 7. Яка на Вашу думку була б адекватна ціна за неї сьогодні?»

3. «Мій друг особливо цікавиться наступним важливим питанням: Він знає, що не може контактувати з жодною жінкою підчас її менструальної нечистоти (див. Левіт 15, 19-24). Однак, виникає проблема, звідки він про це знає? Він пробував спитати, проте більшість жінок була шокована таким питанням».

4. «З Книги Левіт 25, 44 я довідуюся, що можу мати власних рабів, чоловіків чи жінок, якщо я здобув їх у сусідніх народів. Мій друг вважає, що це без сумніву відносить до італійців, але не до швейцарців чи німців. Чи могли б Ви вияснити це питання. Чому я не можу мати своїми рабами швейцарців чи німців?»

5. «У мене є сусід, який постійно працює в суботу. Книга Вихід 35, 2 ясно говорить, що він повинен бути вбитий. Чи я морально зобов’язаний власноручно вбити його?»

6. «Мій друг вважає, що хоча споживання молюсків, таких як мідії чи лангусти – це жахливо, згідно з Книгою Левіт 11, 10, проте менш жахливо, аніж гомосексуальність. Я не погоджуюся з ним. Чи могли б Ви прояснити цю справу?»

7. «Мені відомо з Книги Левіт 11, 7-8, що дотикання до шкіри померлої свині робить мене нечистим. Чи можу я і надалі грати у футбол воротарем, якщо я вдягнув шкіряні рукавиці?»

8. «В Книзі Левіт 21, 20 показано, що я не маю права наближатися до вівтаря Божого, якщо мої очі вражені якоюсь хворобою. Проте, мій друг носить окуляри. Чи його зір дозволяє йому наближатися до Божого вівтаря, чи однак там немає для нього місця?»

9. «Мій друг підстригає своє волосся на голові та бороду, а також волосся на скронях, хоча в Книзі Левіт 19, 27 це однозначно заборонено. Чи він повинен померти?»

10. «Друг має ферму. Він порушує припис з Книги Левіт 19, 19, так як він вирощує дві різні культури на одному полі. Крім того, його жінко носить вбрання, пошите з двох різних матеріалів (бавовни та поліестера). Також вона богохулить і часто також проклинає. Чи справді потрібно, щоб ми гналися за нею з усіх сил цілим селом і укаменували її на смерть, як наказує Книга Левіт 24, 10-16? Чи не вистачить, якщо ми спалимо її, зібравшись на малій неофіційній церемонії, як це робиться з людьми, що сплять з їх тещами, про що мова в Книзі Левіт 20, 14?»

Перш за все, дійсно, належить сказати, що Слово Боже є «вічне і незмінне» (пор. Псалом 119, 142.144; Євреїв 4, 12), так само як і дари і покликання Божі (Римлян 10, 29). Слово Боже – це сам Христос, Той, Який відвічно перебуває з Отцем. І це Слово стало Тілом (Йоан 1, 14). Нарешті ми, люди, змогли це Слово Боже побачити власними очима, почути власними вухами, доторкнутись власними руками, перебувати з цим Словом (Йоан 1, 1-18). Ісус Христос є найкращим інтерпретатором Слова Божого, так як сам ним являється, Він найкраще може пояснити те, що передане людям на протязі віків нашим Отцем і записане недосконалою людською мовою, вкрите таємницями і людськими помилками. Ніхто не розуміє добре і правильно ані Бога, ані Його Писання без Ісуса Христа (див. Йоан 1, 18, – тут мова про «бачення Бога», що у Йоана означає між іншим «зрозуміння»).

Бог перевищує будь-яке створіння. Це означає, що ми повинні невтомно вдосконалювати свою мову, очищуючи її від усього, що є в ній обмеженого, уявного, недосконалого, щоб не плутати з нашими людськими уявленнями Бога, «несказанного, незбагненного, невидимого, неосяжного» (як говорить на візантійській Службі Божій). Наші людські слова завжди залишаються поза таїнством Бога. Так, справді, говорячи про Бога, наша мова виражає людський спосіб розуміння, однак, треба сказати, навіть ця обмежена мова дійсно досягає Самого Бога, хоч і не може виразити Його так, яким Він є насправді. Теж мусимо пам’ятати, що між Творцем і творінням подібність настільки маленька, що відмінність між ними безконечна. Не Бог є на образ і подобу людини, але людина – на образ і подобу Бога.

Так, це правда, що незважаючи на обмеженість людської мови, якою написане Святе Письмо, і неможливість за посередництвом цієї мови повністю пізнати Бога і Його волю у значенні абсолютному, а також розрізнити виразно, де в Святому Письмі знаходиться елемент божественний, а де лише людський, тим не менше, треба сказати (щоб зовсім не звести роль Святого Письма до якоїсь історично-філософської книги), що Церква завжди віддавала пошану Святому Письму, як вшановує вона й Тіло Господнє, тобто Євхаристію! А це тому, що Слово Боже і Євхаристія – це той самий Христос, який далі залишається таємницею, укритою з одного боку під формою мови, з другого боку – під видами хліба і вина. У Святому Письмі Церква безперервно знаходить поживу і силу, бо приймає від нього не лише людське слово, а те, чим воно є насправді – Слово Боже (1 Солунян 2, 13).

Без Христа ніхто правильно не може розуміти Писань, завжди це буде знання та інтерпретація часткові і з багатьма помилками. Христос – це ключ до пізнання Бога і Його волі. Слово Боже вічне і незмінне, але наші людські мови, якими біблійні автори виразили це Слово, змінні і недосконалі, це завжди треба брати до уваги, коли читається Святе Письмо. Особливо гебрайська мова, на якій написаний Старий Завіт, досить бідна граматично, має лише два часи: теперішній і минулий, посідає малий словарний запас, слабкі або майже відсутні абстракційні поняття, на відміну хоча б від грецької мови, на якій написаний Новий Завіт. Тому багато речей, написаних у Старому Завіті, важкі і незрозумілі для сучасних людей, які тепер вживають досить розвинені сучасні мови, котрі до того ще кожні 20-30 років змінюються і міняють значення багатьох слів, тому дослівне і без підготовки читання старозавітного тексту призводить часто до непорозумінь і помилкових інтерпретацій.

По-друге, дуже важливою річчю є контекст. Без цього правильно зрозуміти те, що написано у Старому Завіті (та й у Новому також) неможливо. Контекст, чи іншими словами «життєве середовище» (Sitz im Leben) – це друге після мови, що треба брати до уваги: хто написав, кому написав, коли написав, чому написав, де написав, як написав. Крім того, треба брати до уваги історичний контекст, інакше можуть виникнути так звані історичні анахронізми. Немає у людській мові «абсолютних» слів або понять, все залежить від контексту. Якщо говорять: «Всі повинні шанувати старших», то ці слова відносяться не до всіх людей, але до тих, які молодші. Ті, котрі вже старі і нікого старшого від них навколо немає, не вживають цього правила для себе, хоча раніше воно було для них закон, а тепер цей закон втратив для них свою силу, хоч і залишився в силі для молодших. Якщо сказано «Не вкради», то це відноситься до всіх людей без винятку і різниці віку, однак, якщо хтось, хто помирає з голоду і не має іншої можливості поїсти, поцупить у магазині трохи їжі, то це не буде гріхом, тому що закон життя стоїть вище закону власності. Між законами є ієрархія і вона залежить від контексту і чистої людської совісті. Тому, не враховуючи контекст у Святому Письмі, читач або не розуміє Писань, або відкидає їх як нелогічні і жорстокі, або стає радикальним фанатиком, котрий прагне виконати кожну букву з Біблії, таким чином більше йдучи за буквою закону, ніж за його духом.

Далі, Святе Письмо – це не лише Слово Боже, це також література, написана багатьма авторами на протязі багатьох віків. А тому ця література, як і всяка інша, має свої літературні жанри: історія, поезія, риторика, драма, сатира, настанови, юриспруденція, пророцтва, філософія і т. д. Ці літературні жанри мають різні джерела і різне походження і цим займаються спеціалісти по «історії форм» (Formgeschichte), тобто вчені, які займаються критикою літературних жанрів, і перш за все – як ці записані дані в Святому Письмі виглядали перед їх записом, тобто у формі усній... Читач не підготовлений має багато шансів піти на манівці.

Наприклад, коли читаємо «Сільмарільйон» Толкієна, то ми не шукаємо там історії або біології (як повставав світ), але знаємо, що це художньо-повчальне фентезі, яке має на меті донести читачеві через призму символів, міфів і фантастичних історій якусь істину. Подібно з біблійною книгою Буття: якщо читати її в науковому ключі, як теорію повстання світу, то нічого, крім розчарування або зневажання, не залишиться. Натомість, якщо мати на увазі, що ця книга була написана не першою (хоч і стоїть на першому місці), що на її авторів мали вплив подібні розповіді з Месопотамії (де євреї були на вигнанні у 6-му ст. до Р.Х.), що це книга поетично-повчальна, а її ціллю не було розповісти, як повстав світ, але її ціллю було донести читачеві, що світ створив Бог і все живе і неживе, видиме і невидиме від Бога бере початок, тобто що Бог – це Творець. Тому читаючи про кровопролитні війни у Старому Завіті, які вели ізраїльтяни з ворогами і яким «допомагав Бог Яхве», перед поспішним осудженням «старозавітного жорстокого Бога», спочатку треба врахувати всі (і не тільки) попередньо згадані критерії.

Крім того, треба врахувати, хто і як компонував дану книгу, тобто «історію редакції» (Redaktionsgeschichte), як переписувались манускрипти, які при цьому були допущені помилки, які частини тексту були втрачені, а які хтось чомусь додав. Треба взяти до уваги, в якому середовищі повставала дана книга: ягвістичному, елогістичному, пророцькому чи священицькому, тобто вивчити «історію традицій» (Traditionsgeschichte), тому що від цього буде залежати, на що саме ставиться наголос у даній книзі Святого Письма.

На приклад, Книги Самуїла і Книги Царств говорять про початки Царства в Ізраїлі в 10-му віці перед Р.Х. і про перших царів: Саула, Давида, Соломона, а також про їх гріхи і відступи від Бога. В той же час, Книги Хронік розповідають про той сам період в історії Ізраїлю, але нема ніде описаних гріхів Давида чи Соломона. Чому? Тому що Книги Хронік мали іншу ціль, ніж Книги Самуїла і Царів, а саме – показати перших царів Ізраїлю у світлих тонах, як символ Божого вибрання і благословення, як непорочних помазаників Божих, через яких Бог керує своїм народом. Ось саме тому одна книга Святого Письма доповнює іншу, і читати або цитувати лише одну книгу (або більше – лише один Завіт), це значить не враховувати широкого контексту і цілої правди, яку Бог хотів комплексно, на протязі віків донести людям. Кульмінація Божої Правди відбулася в добрій новині Сина Божого, в Євангелії, а перед цим була підготовка, і тому старозавітні книги помаленьку і з труднощами до цієї правди приходять і приводять читача. Не можливо – і це треба постійно повторювати – пізнати повністю Боже об’явлення без Нового Завіту, без Євангелія.

Це так, в загальному, те, що належить сказати у вступі, тому що без цього буде незрозуміла подальша відповідь вже на конкретні питання, ані взагалі читання Святого Письма (ось чому у Католицькій Церкві тримаються стародавнього правила, що Святе Письмо належить читати «разом з цілою Церквою», а не самому собі «як Святий Дух підкаже», тому що Святий Дух часто не «в змозі» «перескочити» чисто людське незнання. Хоча завжди є винятки, бо для Бога все можливо.

Що стосується самих питань, то тут можна відповісти на них лиш загально, так як немає сенсу відповідати широко – ці і подібні питання люди задають вже десь 2000 років, про це написані тисячі наукових і теологічних книг, але зрозуміло, що не всі мають можливість до цих книг дістатися. Крім того, дуже часто ставляться питання з певними вже готовими своїми відповідями і переконаннями щодо даної теми («бо ж написано чорним по білому, а я вмію читати!»), тому важко, часом, адекватно сприйняти спробу пояснення поставленого питання.

В поставлених питаннях наступило змішання епох, тобто спроба пристосувати закони десь 3000-літньої давності до сучасного стану і контексту. Крім того, вибрано в питаннях те, що не є суттю Старого Завіту, а отже що підлягає зміні. Мало того, вирвано з контексту – як ближчого, так і дальшого – певні цитати Святого Письма. Щоб це краще зрозуміти, треба – знову варто це наголосити – звернутися до Нового Завіту.

Здається, що найкращою інтерпретацією тієї ж Книги Левіт є новозавітне Послання до Євреїв. Там так само мова про старозавітні жертви і про Жертву Нового Завіту – Ісуса Христа на хресті, яка всі ці жертви відмінила. Новий Завіт є сповненням Старого, тепер ми живемо по Новому Завіту – Завіту Благодаті, а не Завіту Закону. Це не означає, що Старий Завіт треба викинути, або перекреслити, Христос не прийшов цього зробити, Він прийшов виконати Закон (Матвія 5, 17). Він навіть сказав: «Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все» (Матвія 5, 18). Це означає, що саме Він сповнив Закон, і що з його приходом настали нове небо (Царство Боже) і нова земля (Церква Христова)… Тому, прочитавши Послання до Євреїв, як здається, у багатьох випадках можна знайти відповіді до Книги Левіт.

А отже, як розуміти справи, яких торкнулися питання?

В Ізраїлі того часу виконувались жертви для свого Бога так само, як це робили майже всі інші народи Близького Сходу. Це історичний контекст. Ці жертви були нормальною річчю для тодішньої ментальності, як для нас сьогодні якийсь концерт чи якийсь фестиваль – в яку країну не поїдеш, всюди це є. Ця старозавітна жертва однак тепер не має ніякої сили, а навіть нема потреби її виконувати, так як Христос сповнив усі старозавітні жертви своєю смертю, принісши себе у Жертву за гріхи (Євреїв 10, 1-10). А жертва Христа – досконала, бо Він, як сказав Йоан Хреститель – Агнець Божий, що бере гріхи світу (у Старому Завіті гріхи люду брав на себе «козел відпущення» (Левіт 16, 1-22). Тобто, жертва Христа нескінчена, бо Жертвою вже була не недосконала тварина, але сам Бог. Вже не треба повторювати жертву, як це було наказано у Старому Завіті, Жертва Христа має нескінчений вимір. Тому тепер, коли служиться Служба Божа, ми не говоримо, що це «повторення» Христової Жертви (бо це неправильно), але що це – служіння тієї самої Жертви (або дієва участь у ній), тільки тепер уже у безкровному, містичному виді. Тепер нас очищає не жертва зі звірів, спалених на вогні, але тіло і кров Христа, які Він, справжній Агнець, віддав за нас на хресті.

Навіщо ж були ці жертви у старому Завіті? «Бо Закон, мавши тільки тінь майбутнього добра, а не самий образ речей…» (Євреїв 10, 1), тобто Старий Завіт – це прообраз Нового Завіту, Старий Завіт – це лише образ, символ, справжня ж реальність і дійсність – це Новий Завіт. Проте без прообразу, без пророцтва не може бути Нового Завіту, бо тоді ми не знали б, що саме Новий Завіт сповнив, які саме пророцтва збулися, і які прообрази стали реальністю. Саме в цьому вірші Книги Левіт використовується два важливі єврейські слова: «ishsheh», тобто «жертва», а також «`olah» - «цілопалення» (холокост) – це прообраз новозавітньої жертви, коли Ісус Христос приніс цілого себе у жертву. Для нас цей старозавітній прообраз є чимось дивним і є тільки прообразом, для людей того часу це було нормальне і це був звичний спосіб приносити жертви Богу згідно з традиціями тодішніх часів.

Пізніше пророки почали ставити наголос, що Богу більше подобається чисте серце, аніж жертви з тварин, що це, чисте серце – справжня жертва для Бога, тобто йдеться про безмірну любов: «Бо Я милости хочу, а не жертви, і Богопізнання більше від цілопалень» (Осія 6, 6) – тут виступає те саме єврейське поняття «`olah», холокост, який Богу не так милий, як милість. Або в іншому місці: «Ти бо не любиш жертви, і всепалення, коли б я й дав, ти не хочеш.

Жертви Богові – дух скрушенний: серцем скрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш» (Псалом 51, 18-19). Знову тут з’являється те саме поняття «ishsheh», холокост, яке не потрібне Богу, але чисте серце і скрушений дух.

Фрагмент з Книги Вихід 21, 1-11 – це юриспруденційні закони тодішніх часів відносно в’язнів і полонених. Таких приписів відносно різних сфер життя і різних обставин у житті є багато у Торі, тобто у П’ятикнижжі. Належить пам’ятати, що Святе Письмо регулювало не лише духовне і моральне життя, так як тепер, але цілість життя Ізраїлю. У них не було крім Біблії і біблійних приписів ніяких інших Кодексів ані Конституцій, ніякого Цивільного права, ані Податкового права, ніякого Кримінального права ані Адміністративного права, не було нічого такого. Все це знаходилося в Торі і вважалося законами від Бога. Бог був авторитетом законодавства, тому що не було нікого і нічого іншого, хто або що могло би бути підставою для законів, як наприклад тепер – це Декларація Прав Людини чи Конституції окремих країн. Ціллю законів було, між іншим, впорядкувати суспільне життя тодішнього народу і в першу чергу – щоб народ жив близько до Бога, не зважаючи на свої, деколи жорстокі, традиції і звички.

Може видаватися, що ці закони досить нелюдські, але варто не забувати контекст – це Близький Схід майже 3000 років тому і без цих законів суспільне життя взагалі перетворилося б на суцільних хаос, з грабунками, війнами і вбивствами, поширеними тоді серед тих народів. Чому Бог не відразу дав своєму народу новозавітні закони любові? Тому що Бог завжди дає закони і розпорядження на міру людини, наскільки людина може це сприйняти (тепер теж не всі ще готові сприйняти демократичні закони). Благодать Божа не змінює природу людини, ані її культуру, ані тим більше її волю, але поступово їх розвиває і вдосконалює.

Бог як педагог вів свій народ за допомогою старозавітних законів аж до часу приходу разом з Христом досконалого Закону, Бог готував свій народ до цього приходу, часто через різні випробування і труднощі, які найчастіше були зумовлені таким а не іншим життєвим середовищем і історичними факторами (Sitz im Leben). І коли народ вже був готовий, Бог послав свого Сина з благою вістю (Євангелієм) про спасіння і про закон любові і пробачення. Народ і середовище вже до цього дозріли. Ми вже не потребуємо Закон, який нас, людство, виховував і готував до приходу Христа, тепер для нас найважливіша справа – це віра: «Раніш, ніж прийшла віра, ми були замкнені під охороною Закону, очікуючи віри, що мала відкритися, тому що Закон був нашим вихователем (в оригіналі по-грецьки: «Закон був педагогом») аж до Христа, щоб вірою ми оправдалися. А як прийшла віра, ми вже не під вихователем. Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса!» (Галатам 3, 23-26).

Старий Завіт не перестає бути важливим, Новий не зробив його непотрібним, але тепер діє вже лише Новий. Старий Завіт – це наша Традиція, це фундамент Нового, це джерело, з якого Новий виплив. Можна зробити порівняння, що Старий Завіт – це як дідусь або бабуся в сім’ї, або як пенсіонер у суспільстві: незважаючи на те, що тепер вже інші працюють і заробляють, пенсіонери, які є тепер старшими, отримують пошану, а активність молодих не відміняє важливості і існування старших. Старші зробили свою справу, без них не було б молодих, їм за це подяка, але молоді тепер активні і у повноті сил. Такою «новиною» саме і є Новий Завіт, постійною новиною є Ісус Христос.

У 15 розділі Книги Левіт говориться про сексуальну нечистоту чоловіків (Левіт 15, 1-18) і жінок (Левіт 15, 19-30). В Старому Завіті все, що відносилося до плідності і репродукції, знаходилося у сфері таїнства і сакрум. Так було з того приводу, що людина, передаючи життя за допомогою свого тіла, своїми органами, бере участь у сотворінні Богом світу, тобто стає співробітником Святого Бога. А тому втрата чоловіком насіння (полюція), чи жінкою крові (менструація) розумілася у семітському середовищі як часткова втрата життєвої сили, життєвого принципу, а навіть святості (чистоти). Це було перешкодою для суспільної активності, і людина відокремлювалася на 7 днів від суспільства, але в першу чергу не тому, що це була кара, але з огляду на тодішню гігієну, щоб тимчасово відокремити «нечистих» від «чистих».

Подібні правила були у тодішніх Вавилоні і Єгипті. Найчастіше базою для таких заходів були примітивні медичні знання і народні вірування (завжди, і навіть до тепер, існували вірування, пов’язані з кров’ю). В ті часи менструація і полюція вважалися хворобами. А хвороби завжди були не тільки недомаганням тіла, але також і духа, і були також пов’язані з гріхом даної людини, тому після хвороби треба було ритуально очиститись чоловікам (Левіт 15:14-15) і жінкам (Левіт 15:29-30).

Це важливий тодішній припис, тому що основою суспільного життя тоді був культ, а в сакральному культі могли брати участь лише гідні цього, в першу чергу чисті, тілом і духом. За недотримання цього правила була передбачена смертна кара. Щоб зрозуміти, що таке негідна участь у культі у ті часи, можна порівняти це у наш час зі зрадою батьківщини, за що у багатьох країнах передбачена найвища міра покарання, деколи навіть смертна кара. Так як тепер найвищою цінністю і святістю у суспільстві є своя країна і всі люди і сім’ї, які в цій країні проживають, так само тоді, в Ізраїлі, найвищою цінністю був Бог і місце Божого культу. Але за сексуальну нечистоту не передбачувалось смертної кари, тому що це не була нечистота добровільна, а лише природня.

Цілий 25-й розділ Книги Левіт говорить «про святі роки»: так званий «суботній рік», тобто кожний сьомий рік був особливий і був в особливий спосіб присвячений Богу. У цей рік більше уваги треба було приділяти справам Божим, а не людським (наприклад, було заборонено обробляти землю і що-небудь сіяти). У «ювілейний рік», який наступав через кожні 49 років (7х7, досконале помножене на досконале), тобто кожний 50-й рік, відбувалися різні заходи та ініціативи, між іншим милосердніше трактування рабів.

Сьогодні офіційно рабів нема, тому також і з цього приводу нема потреби у цьому приписі. Цей фрагмент говорить також про тодішню ситуацію, яка панувала серед народів, про війни і захоплення в полон та перетворення на рабів одних другими. Біблійний припис дає наказ, як вести себе зі своїми рабами в ювілейні роки, тобто основою цього фрагменту з Книги Левіт було не те, щоб показати суспільну несправедливість і рабовласницький лад, але щоб показати милосердя Боже і людське по відношенню до всіх, навіть до своїх рабів. Крім того, основою цілого цього розділу є не вірш 44-й, приведений у питанні, але вислів з 23-го вірша, що не можна на завжди продавати землю (на вічну власність), тому що земля є власністю Господа, а люди на ній тільки гості. Тобто, що Бог є абсолютним Господарем і володарем Святої Землі, до якої прийшли ізраїльтяни. Ці святі роки повинні були це підкреслити.

Субота була святим днем для Ізраїлю, бо в цей день Бог «відпочив» від своєї праці, коли творив світ. Тому наказав шанувати сьомий день, щоб він був святий (Буття 2, 3, Второзаконня 5, 12-15). У Новому Завіті багато разів бачимо, як фарисеї ганили учнів Христа, за те, що вони робили щось, чого не належить робити у суботу. Мало того, сам Христос декілька разів вислуховував оскарження, що він не дотримується суботи (Матвій 12, 9-14, Марко 3, 1-16, Лука 6, 6-11, 14, 1-6). Але найбільш цікавий текст читаємо на початку 12 розділу Євангелія від Матвія (Матвій 12, 1-9). Там Ісус Христос, захищаючи своїх учнів, які у суботу збирали з поля та їли зерно, приводить слова пророка Осії (які вже були цитовані вище): «Я милості хочу, а не жертви, і Богопізнання більше від цілопалень» (Осія 6, 6). Іншими словами, для Бога важливіша милість, ніж чітке дотримування приписів без милосердя до людей. А в кінці каже: «Бо Син Людський Господь і суботі!» (Матвій 12, 8). Цим самим Христос стверджує, що навіть Божа постанова відносно дотримання суботи немає виміру абсолютного, абсолютний вимір має людина, її життя і її спасіння. Закон любові Бога і ближнього має абсолютний вимір, всі інші закони підпорядковуються цьому основному (див. Матвій 22, 34-40, Марко 12, 28-34, Лука 10, 25-28).

Апостоли поволі доходили до зрозуміння цих слів Христа і на початку трималися суботнього дня, але після воскресіння Христа, яке відбулося першого дня після суботи, тобто у неділю, учні Христові помаленьку почали саме у цей перший день тижня збиратися на свої зібрання і відмічати при ламанні хліба (наш відповідник Служби Божої) Воскресіння Христове (Діяння 20, 7). Цей день став називатися «Днем Господнім», («Dies Dominicus»). Християни осмислили теж цей день теологічно і символічно: якщо субота святкувалася тому, що Бог сотворив світ, то неділя святкується тому, що Бог відкупив світ, а відкуплення важливіше від сотворіння!

Тому, відповідаючи на питання, вже не треба власноручно вбивати свого ближнього за недотримання суботи (а навіть за недотримання неділі!), мало того, у світлі найголовнішої заповіді треба його любити як самого себе.

У Книзі Левіт ціла частина книги присвячена чистоті і нечистоті – від 11 по 15 розділи. 11 розділ Книги Левіт дає розпорядження про «чистих» і «нечистих» звірів, тобто таких, яких можна було їсти, і яких не можна було їсти. Левіт 12 говорить про очищення жінки після родів, Левіт 13 – про проказу і її різновидності, Левіт 14 – про очищення від прокази, Левіт 15 – про сексуальну нечистоту (про це вже була мова вище). Паралельним до цієї частини Книги Левіт є 14-15 розділи Книги Второзаконня, де Второзаконня 14 говорить саме про чистих і нечистих звірів (варто порівняти). Розрізнення між чистими і нечистими звірами є символом розрізнення між Ізраїлем і іншими народами-язичниками.

Отож, розрізнення на чисте і нечисте було в цілковитій залежності від культу. Згідно з тим, про що була мова у вступі, а саме, що треба брати до уваги контекст, дивимося назву даної книги: «Левіт», тобто «священики». Пробуємо шукати автора (авторів): скоріш за все, це були люди зі священицьких кругів і пов’язані з Єрусалимським храмом. Шукаємо ціль написання книги – це перш за все упорядкування культу і приписи щодо культу і його учасників. В цьому контексті і треба розглядати намір автора Книги, коли він пише про чисте і нечисте.

Є багато теорій, чому одні звірі були дозволені, а інші заборонені. Одна з найбільш поширених теорій була, що в Ізраїлі були заборонені для споживання в основному ті звірі, які були у той час святими у язичницьких культах інших богів, наприклад свиня була жертовною звіриною вавилонського бога Таммуз. Але багато з тих звірів, що не були заборонені, однак були святими у поган того часу на Близькому Сході: свята корова єгипетської богині Хатор, святий баран єгипетських богів Амуна і Хнума, святий бик хананейського бога Ваала – цих звірів євреї могли споживати.

Якщо уважно проаналізувати текст, то те, що поєднує всіх заборонених звірів – це «ворожість, небезпека для життя», тобто ці звірі мають зв'язок зі смертю або небезпекою для людини, і саме тому, скоріш за все, були заборонені для споживання. По тій же причині не можна було торкатися падлини, тобто звірини померлої (а не зарізаної), тому що знову з’являється символ смерті, який заперечує життю – адже у храмі віддається культ Богу Живому, творцеві всього живого.

У Новому Завіті, в Діяннях Апостольських, цікава історія сталася з Петром, який мав видіння, коли з неба до нього спустилася скатертина, в якій було багато нечистих звірів і голос, який заохочував його їсти це. Петро відмовлявся, твердячи, що ніколи не їв нічого нечистого, але голос з неба відповів: «Що від Бог очистив, не вважай за огидне того!» (Діяння 10, 15). Отже, припис про чистоту і нечистоту звірів не був абсолютним. Тим більше, що перше зібрання Апостолів у Єрусалимі (див. Діяння 15), постановило відминити всі ритуальні приписи Старого Завіту для тих, котрі хрестяться і стають хрстиянами (Діяння 15, 28-29).

21-й розділ Книги Левіт присвячений священикам, служителям культу, «синам Аарона» (цей фразеологічний зворот, «сини Аарона» (Левіт 21, 1) означає – «священики»). Там нема мови про звичайних вірних і їх можливість або неможливість приступати до вівтаря Божого.

Святість і бездоганність служителів культу була ще більшою вимогою, ніж святість звичайних людей, бо священик був дуже близько до Бога і приносив Йому жертви своїми руками, ціле своє життя присвятив цій місії, був прикладом і символом святості Бога, тому повинен був бути «чистим» духом (тобто не грішити) і тілом (тобто здоровим), тим більше, як вже було сказано, одне з другим було тісно пов’язане. Крім того, треба додати, що досить важко перекласти саме цей вірш з Левіт 21, 20, бо є багато манускриптів і багато версій перекладу, тому невідомо точно, про яку саме хворобу йшлося і чи взагалі про хворобу.

19-й розділ Книги Левіт – це досить не стисло пов’язані з собою різні приписи і накази. Так, дивлячись на цей розділ, можна би сказати, що це спроба пояснення Декалогу, який Мойсей отримав на горі Синай (див. Вихід 20). Тут знаходяться різні накази щодо культу, правосуддя, милосердя і чистоти. Багато з цих приписів – це просто повторення вже сказаного раніше, наприклад у Книзі Вихід.

Один фрагмент 19-го розділу, а саме Левіт 19, 26-31 говорить про заборону деяких справ, які практикували сусідні поганські народи, наприклад їли м'ясо разом з кров’ю, займалися гаданням та магією, обрізували волосся і робили собі татуювання, віддавали своїх дочок на проституцію, не тримались субот і т. п. Це і було мотивом заборони всього цього в Ізраїлі. А ще чому була ця заборона? Тому що євреї жили в середовищі, де це все практикувалося і навіть часто серед самих євреїв (щось подібне, як у наш час заборонені у Церкві гороскопи і гадалки, а вірники (або скоріше вірниці) і так читають гороскопи та ходять, щоб їм погадати). Бачимо, що ці поганські практики існували серед євреїв, коли читаємо книги пророків, в яких пророки гостро критикують тих, котрі практикують ці «погані діла»: Ісая 3, 24, Єремія 16, 6, 41, 5, 47, 5, 48, 37, Амос 8, 10, Езекиїл 7, 18.

Обрізування свого волосся і бороди, а також нанесення татуювання на тілі – це був хананейський звичай, щоб виразити свою скорботу після смерті когось з родини. Скоріш за все, це були засоби, щоб відігнати від себе дух померлого, а так як померлий, поки жив, пам’ятав на вид свого рідного, треба було цей вид змінити, щоб дух померлого не розпізнав живого і не приступив до нього. Заборона була тим більша, що всі ці поганські практики мали характер сакральний, а отже для євреїв – ідолопоклонницький, що суперечило першій заповіді Декалогу.

Про 19-й розділ Книги Левіт вже було сказано вище. Щодо того, що не можна було сіяти на одному полі двох видів насіння – ця семітська традиція Близького Сходу і походить, скоріш за все, ще з часів перед-ізраїльських. Ця стародавня традиція збереглась і пізніше в Ізраїлі і ввійшла до Книги Левіт, так як вже ніхто не памятав її походження, а тому вважалося, що це припис Божий. Потім цей припис про незмішування насіння на одному полі розширився і на вбрання, щоб не змішувати в одному одязі двох і більше видів тканин, потім цей наказ поширився на звірей, щоб різних звірей не впрягати разом (Второзаконня 22, 10), і потім – щоб не вдягати вбрання протилежної статі (Второзаконня 22, 5), так як це («транс-веститизм», тобто «пере-вдягання») практикували хананейці в своїх сексуальних культах. І знову, автор Книги Левіт має на меті охоронити ізраїльтян від поганських релігійних практик, щоб таким чином зберегти їхню чистоту.

Щодо 24-го розділу Книги Левіт, то це доповнення до ритуальних приписів, про які йдеться у попередіх розділах Книги. Левіт 24, 10-14 – це єдиний виняток і цілій Книзі Левіт. Це не приписи, не накази, а історія, як би поданий приклад, що стається з тим, хто не дотримується приписів поданих у Левіт 24, 15-16. Тоді цей вчинок, а саме злословлення імені Господнього, був важкою провиною, з огляду на другу заповідь Декалогу «Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно» (Вихід 20, 7).

У ті часи це було дещо подібне, як тепер тероризм або звірське вбивство, за це належалась вища міра покарання (каменування), тим більше, що тоді злочини проти Бога вважалися важчими, ніж злочини проти людини. Ритуал з засудженим на смерть виглядав так само, як з козлом, призначеним на смерть у пустині, якого вели поза святе місце, на пустиню: «А коли він скінчить очищення святині й скинії заповіту та жертовника, то приведе живого козла. І покладе Аарон обидві руки свої на голову живого козла, і визнає над ним усі гріхи Ізраїлевих синів та всі їхні провини через усі їхні гріхи, і складе їх на голову козла, та й пошле через призначеного чоловіка на пустиню. І понесе той козел на собі всі їхні гріхи до краю неврожайного, і пустить того козла в пустиню», (Левіт 16, 20-22). Пізніше, у Посланні до Євреїв береться ця алегорія з «козлом відпущення», і стосується її до Христа, що тепер це вже не козел, якого відпускають на пустиню, понесе туди гріхи людей, але Ісус Христос бере на себе людські гріхи і стає як би «козлом відпущення», тобто невинною жертвою, щоб інших визволити від їх провин (Євреїв 9, 6-14).

Левіт 20, 14, тобто кара за співжиття одночасно з дочкою і її мамою – це і сьогодні ще ненормальний вчинок, і я б сказав – не досить джентельменський. Звичайно, спалення за таке вогнем сьогодні сприймається як дике і нелюдське, проте тоді вчинки, перераховані у 20-му розділі Книги Левіт відносилися до кримінальних, і за деякі була вища міра покарання, особливо, якщо це стосувалося чогось сакрального. А сексуальне співжиття саме відносилося до такої сфери, як була мова вище.

Як Христос, головний Інтерпретатор Закону, відносився до такого роду дій (гріхів), можна побачити на прикладі історії, коли до нього привели жінку, схоплену на перелюбі (чоловіка чомусь не привели, хоча Закон Мойсея і кара за його переступ у даному випадку стосувалися обох).

«І привели тоді книжники і фарисеї до нього жінку, спійману на перелюбі, поставили її посередині, і кажуть до нього: «Учителю, жінку оцю спіймано саме на перелюбнім вчинку. Каменувати отаких приписав нам Мойсей у законі. Що ж ти на те?» Іспитували вони його, казавши так, – щоб мати чим оскаржити його. А Ісус нахилився додолу і писав пальцем по землі. А що вони наполягали та допитувалися в нього, то він підвівся і каже до них: «Хто з вас без гріха, – нехай перший кидає у неї камінь!» І знову нахилившись, писав по землі.

Почувши таке, почали вони виходити один по одному, почавши з щонайстарших аж до останніх. І залишилися тільки Ісус та жінка, що стояла посередині. Підвівся Ісус, а нікого, крім жінки, не побачивши, мовить до неї: «Де ж вони, жінко, оті твої обвинувачі? Ніхто не осудив тебе?» «Ніхто, Господи», – відповіла. Тоді Ісус до неї: «То і я тебе не осуджую. Йди та вже віднині не гріши.» (Йоана 8, 3-11).