Слова Христа тут підказують відповідь і запрошують до роздумів: «З того усі пізнають, що ви мої учні, коли любов взаємну будете мати» (Йн 13, 35). Або інші Його слова: «Нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт 5, 16). Цей останній заклик відноситься безпосередньо до Особи Отця, а не до Христа, однак після того, як християнство стало релігією учнів Христа, цей заклик так само відноситься і до Нього.

 

Ісус Христос – центральна постать християнства. Ким Він є сам в собі: Богом, людиною, Боголюдиною, Сином Божим, Втіленим Словом, Другою Особою Трійці, Божою Мудрістю, скільки має природ, розумів, воль – це вже було усталено ще в першому тисячолітті християнства.

Залишилося питання в основному другого тисячоліття – Ким є ця Особа для світу, для людей, не тільки для віруючих, але для всіх – тобто для тих, кого, з точки зору Святого Письма ця Особа відкупила на хресті? Питання важливе теж тому, що для християн постать Ісуса Христа є центральною постаттю не лише у історії християнства, але також в історії світу. Ціла історія людства ділиться на «до Христа» і «після Христа», тобто беручи до уваги хоча б календар більшості населення планети, Христос є також точкою відліку для віруючих і невіруючих.

Власне тому, що ця постать претендує бути центральною в історії людства, деякі мислителі або цілі філософські системи почали взагалі заперечувати факт існування цієї Особи в історії, відносячи її до сфери легенд чи міфів. Цими мислителями були не лише ідеологічні особи на кшталт марксистів, які повністю заперечували факт існування Ісуса Христа, але деколи також біблійні екзегети, котрі частково заперечували деякі моменти життя Христа і вели спроби очистити «Христа віри» – об’єкт віри перших християн, ідеал для наслідування, від «Ісуса історії», про якого ми нічого не знаємо, а навіть не можемо впевнено сказати, був він насправді чи ні, у всякому разі таким, яким Його представляють Євангелія.

Це на науковому рівні є такі питання щодо Христа. На побутовому, щоденному рівні «звичайних» людей світу справа може виглядати набагато більш різнобарвисто: від повного зацікавлення і дослідження до повного ігнорування чи простого незнання елементарних даних про цю Особу. А посередині цих крайностей – ціла маса підходів стосовно Христа: стереотипи, ненависть, захоплення, обожнювання, ідеалізація, поміркованість, політизація, маргіналізація і т. д. Найбільш масовий підхід, як здається, це компромісний: Особа Христа – це велика постать, це Син Божий, можливо навіть втілений Бог, це великий пророк і засновник великої світової релігії, але мене, звиклу людину, навіть якось там приватно собі віруючу у Бога, у щоденному житті це мало стосується, подібно як мало мене стосується особа Платона чи Наполеона, якщо я не філософ чи не історик.

Питання: чому так відбувається? Чи Особа Ісуса Христа вже не настільки притягувальна, як раніше? Чи може життя сучасних людей настільки самодостатнє, приватне і замкнуте, що не потребує когось «ззовні», якогось «спасителя» чи ідеалу для наслідування? А може проблема лежить в іншій площині: життя тих, для яких Особа Христа є центральною постаттю, тобто християн, маю на увазі практикуючих, а не просто охрещених, не відповідає тим ідеалам, про які вчив Христос? І якщо брати ширше, для всіх інших людей світу, з інших релігій, життя всіх християн, тобто вже в цьому випадку всіх охрещених, не свідчить добре про Того, в чиє Ім’я охрещені ці християни?

Слова Христа тут підказують відповідь і запрошують до роздумів: «З того усі пізнають, що ви мої учні, коли любов взаємну будете мати» (Йн 13, 35). Або інші Його слова: «Нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт 5, 16). Цей останній заклик відноситься безпосередньо до Особи Отця, а не до Христа, однак після того, як християнство стало релігією учнів Христа, цей заклик так само відноситься і до Нього.

Крім цих слів самого Христа, які є фундаментальні у пізнанні Його Особи світом, є ще слова Апостола Павла, які випливають з цього фундаменту і вже є більш конкретні і чіткі: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор 9, 16), або в іншому місці: «Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані?» (Рим 10, 14-15).

Як виникає з цих слів Ісуса Христа і так само Апостола Павла, християни також мають почуватися до відповідальності за світ і за наближення світові Особи Христа – перш за все прикладом свого життя, і потім – свідоцтвом. Про це ще буде мова в кінці… Спротив свідоцтву завжди буде, навіть проти доброго прикладу і свідоцтва, але це вже не наша справа. Навіть Христа не всюди приймали.

Отже, те як покращити ситуацію з пізнанням Особи Христа і прийняттям Її до свого життя якби ясно, хоч завдання не з легких. Як натомість виглядає ситуація на сьогоднішній день у сприйнятті Ісуса Христа людьми інших релігій чи більшістю звичайних людей? Про це згодом.