Пропоную спробувати подивитися на проблему Волинської трагедії 1943 року та деякі її наслідки з платформи християнства.

Християнин – це не лише виконання обрядів та практик. Це перш за все Віра, елементом якої є віра у загробне життя. Бо та особа, котра скептично ставиться до факту воскресіння Христа і спасіння Ним всього людства, а також не впевнена у реальності безсмертя душі та її перипетіях після фізичної смерті людини, насправді не може бути щирим християнином.

Розглядаючи аспекти Волинської трагедії, поляки і українці застосовують весь спектр можливих оцінок і підходів – хто більше винен, хто перший почав, хто чинив злочини, а хто просто за них мстився. Звинувачують одні одних на підставі того, хто більше вбив, чия тоді була влада, а чия територія і хто більше був лояльний до окупантів. Кожна із сторін у цих суперечках нападає і обороняється з однією лише метою – довести всьому світові свою невинність, моральну вищість і силою примусити протилежну сторону до вибачень та покаянь. Навіть коли  в дискусіях і суперечках приймають участь духовні особи, то і тоді лунають лише мирські, суєтні аргументи та рації.

Жодного разу мені не доводилося чути християнського погляду на те, що стосується душ десятків тисяч загиблих у тій страшній війні. При тому, що практично всі учасники конфлікту обох народів були християнами.

Отже, як християни ми знаємо, що за свої гріхи і помилки людина може покаятися лише під час свого земного життя, поки ще знаходиться при свідомості. Після смерті людина втрачає здатність допомогти собі, вже не може очистити свою душу. Але таку здатність допомогти їй мають всі живі люди, котрі за душу цієї особи молитимуться.

Це я до того, що померлому злочинцеві цілком байдуже, що нащадки вважають його праведником і героєм. Навпаки, його душі це лише шкодить. Бо замість молитися за нього і просити у Господа прощення за його гріхи, нащадки співають йому дифірамби. І душа, котра могла би внаслідок покаяльних земних молитов, які люди возносять за її прощення та спасіння, отримати очищення від гріхів і зайняти краще місце на тамтому світі, змушена і далі перебувати у стражданнях.

Таким чином напрошується висновок, дещо парадоксальний з погляду суєтних земних пріоритетів, але логічний для християнина, котрий любить свій народ і шанує борців за його волю. А саме – що ми повинні бути вдячні всім тим, хто достовірно і аргументовано повідомляє про конкретні злочини конкретних наших предків. Бо якщо, наприклад, поляки повідомляють, що повстанець такий-то скоїв такий-то злочин проти справді мирних людей, то тим самим дають нам змогу відмолити цей його гріх і конкретно допомогти душі цього чоловіка на тамтому світі. Бо ж ми не можемо знати, чи цей повстанець під час свого земного життя встиг сам усвідомити, що скоїв злочин і чи встиг за нього покаятися.

Тому молитва за його душу є нашим прямим обов’язком як християн і українців. Без огляду на те, чи вчинив він цей гріх за власною волею, чи виконуючи злочинний наказ. А оскільки наказам треба було підкорятися, то не зайвим буде помолитися також і за прощення та спасіння душ його командирів.

В той же час поляки, котрі нічого не хочуть чути про тяжкі гріхи та злочини своїх предків, вперто вважаючи їх героями і праведниками, займають тим самим стосовно своїх предків цілком глупу і безвідповідальну позицію. Бо душі селян, поліцаїв та АК-івців, котрі на тім світі мучаться за свої тяжкі гріхи та вбивства мирних українців, замість молитовної допомоги отримують від своїх нащадків лише марну і цілком не потрібну їм хвалу.

Ще одна супутня проблема полягає у тому, що з точки зору християнства помста не має жодного сенсу, злочин в ім’я помсти є звичайним злочином.

Тому жодного сенсу не має твердження, що українські повстанці справедливо вимордували поляків в якості помсти за ті тяжкі злочини, яких українці натерпілися від них у міжвоєнний час. Також позбавлене сенсу популярне у Польщі твердження, що різню мирного українського населення можна оправдати тим, що це були «акції відплати» поляків за волинські злочини українців.

Напевно і українці, і поляки, котрі чинили ці злочини, перебували у стані масового психічного афекту, були одержимі ідеєю визволення чи помсти, але це ніяк не може служити для них ні поясненням, ні тим більше оправданням. Бо злочинці, котрі належали до обох національностей, були християнами і мали розуміти, що чинять злочини проти Заповідей Божих.

Я навмисне не поєдную вище згадану тему із питанням про офіційне масове покаяння за злочини наших предків. Бо душам цих предків, як і душам їхніх жертв, це наше покаяння нічим вже не допоможе. Мертвим може допомогти лише молитва. А покаяння потрібне лише живим, тобто нам.

Пора нам почати мислити і поводитися як зрілі громадяни зрілої нації. Бо лише зрілі, відповідальні люди здатні визнавати свої помилки і просити пробачення. Такий благородний акт зовсім не є приниженням, тим більше, що не ми самі ці злочини здійснювали.

І не є зрадою пам’яті предків, бо не позбавляє нас права вважати їх героями і борцями за волю України. Це була жахлива і жорстока війна одночасно на три фронти – проти німців, поляків і «совєтів», бо всі вони були на нашій землі окупантами. Війна, яку героїчно вела бездержавна, всіма пригноблювана нація. І як на всякій іншій війні, тоді мали місце злочини проти мирного населення, це незаперечний факт.

Але якщо ми шануємо своїх предків, то мусимо визнати злочини, які наші предки на цій війні скоїли. І, отримавши правдиву інформацію про ці злочини, помолитися за душі наших предків і душі їхніх жертв, а також перепросити нащадків цих жертв.

Незалежно від того, чи так само поляки готові перепросити нас за злочини, вчинені своїми предками.