«Вперше з проявом далеко не найкращого відношення в церкві я зіткнулася років сім тому. На свято Пасхи я зайшла в один із саратовських храмів і відразу ж встала в чергу за свічками. Це була вогка рання весна, я змерзла і автоматично сховала руки в кишені куртки, щоб трохи зігрітися. Не встигла я так простояти й кілька хвилин, як до мене підійшла жінка в чернечому одязі і сказала, а точніше, викрикнула, що у святому місці православній людині не належить тримати руки в кишенях. Зроблено зауваження було в досить грубій формі, до її критики охоче приєдналися деякі парафіяни. Від здивування я навіть не змогла щось відповісти, а замість цього сором'язливо опустила голову. Було прикро до сліз.

 Тоді я списала це на непорозуміння, але через кілька років прояв зовсім нехристиянських почуттів побачила вже в монастирі Серафима Саровського в Дівєєві. Обстановка в маленькій свічковий лавці, яку щодня беруть в облогу сотні парафіян, була нервовою. Одна з черниць невірно розчула прохання покупця, а коли він повторив її, буквально кинула в нього товаром, супроводжуючи це якимось гнівним висловлюванням.

 Спостерігаючи надалі за тим, як людей інколи грубо обсмикують в храмах з якихось незначних причин (не так поставив свічку, не так її загасив, не туди встав, не те сказав і т.д.), я щоразу дивувалася безтактності тих, хто робив ці зауваження. Здавалося б, у кого як не у церковних людей в душі повинно бути досить доброти, щоб при бажанні просто підказати людині, як і що потрібно робити, а не злобно докоряти йому у безневинному незнанні.»

«У церкву ходжу більше 10 років. Доводилося стикатися з багатьма речами і з грубістю і відвертим хамством з боку працівників храму-продавців, прибиральниць, та й просто "бувалих" прихожан! Було прикро до сліз! Ну це ще добре, але коли гнів, а часом і образи виходять з вуст тих, що прийняли чернечий сан (спостерігала таке в Троїце-Сергієвій Лаврі і в Дівєєво) - просто дико!»

«Спаси, Господи, усіх небайдужих, котрі відгукнулися на тему поведінки в церкві! Злі старенькі жіночки - це, на жаль, вже невід'ємна частина образу православної церкви. Я можу згадати жінку, що мила в храмі підлогу при вході і яка вслід за увійшовшими парафіянами голосно сказала: "Так би і дала їм по морді цією ганчіркою" Так, ми намагаємося не помічати грубість і, звичайно, ж не відповідаємо на неї. Але коли зустрічаєш таке ставлення, мимоволі думаєш - а що цю жінку призвело до церкви, чому вона перебуваючи в церкві частіше і довше ніж ми, не стає добрішою і терпеливішою? Чому не пам'ятає слова Серафима Саровського "​​Стяжи дух миру, і тисячі навколо тебе спасуться".»[1]

Сказати твердо, що особисто я нічого подібного ніколи не спостерігав – не буде щирою правдою. Щоправда, мій досвід церковного життя не настільки негативний, але хамства і зверхності довелося відчути і побачити, якщо не в свою адресу то в сторону інших. Але ось таких історій людей, які прагнуть виплеснути з себе біль роз’ятреної душі, який вони одержали там де шукали її зцілення, на сторінках Інтернету, знаходив чимало. На щастя, така ситуація далеко не у всіх храмах і ймовірно такі інциденти типові радше для великих міст ніж сіл. В місті набагато більше невоцерковлених осіб, сільські парафії – це радше сім’ї, можливо не найкращі сім’ї, але все ж таки в селах люди знають і один одного і елементарні норми поведінки в храмах. Хоча і сільські парафії можуть похвалитися своїми «святими» особами. Можливо, вони не такі активні, як зображені у вище наведених прикладах, але поза тим всім, займають певну нішу в парафіяльному житті своєї спільноти і при нагоді не забувають продемонструвати належне їм місце. Та тут, як правило, найчастіше хто відчуває вплив їхньої форсованої набожності – це не нові прихожани, в селах їх не так багато, але новий священик.

В міру своїх можливостей, я хотів би висловити певні думки про причини таких негативних тенденцій в релігійному житті християнських спільнот. Чому там де повинна панувати любов і розуміння, врешті-решт елементарна моральність та порядність, цього часто-густо не зауважуємо? Чому морально хворіють ті, у кого, здавалось би, повинен бути підвищений імунітет? Щоб знайти відповідь відповісти на це питання, щоб приступити до лікування хвороби, насамперед необхідно знайти її причину. Неможливо усунути наслідок, поки не взнаємо те, що його провокує, як писав Козьма Прутков: «Зри в корінь».

Тому найперше, що зауважуємо біля того доброго кореня з якого проростає паросток зла – брак любові. Про це сказано вже дуже багато і цієї проблеми в даних роздумах торкатися не будемо, вистачає цікавих відправити до послань святих апостолів Павла та Івана і вони як обоє разом, так і кожен зокрема, дадуть відповідь на всі їх запитання.

Дальшу причину проростання паростка зла, я спробую пояснити на певному періоді особистого життя. Півтора року зі своєї військової служби, я провів на підводному човні. Життя на атомоході – це щось особливе. Екіпаж - близько ста чоловік, з яких тридцять матросів строкової служби, а решту мічмани та офіцери, творив собою, фактично, одну родину, певна річ, далеко неоднорідну і там були свої плюси та мінуси, але панувала певна мораль, дисципліна й старанне дотримання кожним своїх обов’язків, бо всі усвідомлювали, що життя всієї команди може знаходитися в руках однієї людини. Ті ж самі цінності актуальні і до життя християнської спільноти якою є парафія, життя і спасіння багатьох, може залежати від поведінки і дій одного члена спільноти. Натомість, в реальності, маємо цілком протилежну ситуацію, вона схожа до іншого, першого періоду моєї служби, його я провів на надводному кораблі. Там був чисельніший екіпаж - до двохсот матросів строкової служби, які здебільшого були залишені на самих себе, роль в рази меншого числа офіцерів, обмежувалася до видання певних наказів, а контроль їхнього виконання був прерогативою старослуживих. Яким чином відбувалося дотримання порядку на кораблі, командування мало цікавило. Як на мене, в наведених на початку історіях, схожа ситуація - священики, перекладають виконання обов’язків на «старослужащих» парафіян, а ті вже у своїй ревності і сіють навколо себе злобу та хамство, як кажуть: застав дурня Богу молитися, він і лоба розіб’є.

Але поза цими чинниками браку моральності й порядності у християнстві, яке знаходиться на теренах колишньої радянської імперії, на мою думку є ще інші, певно не менш суттєві причини. Перше, наші кращі священики, миряни, не кращі з кращих, а кращі з гірших. Кращих, на протязі майже цілого століття систематично знищували. Тільки де-не-де являлася світу порядна людина як її старанно вистежували, в кандали і по етапу, звідти вона вже, як правило, не поверталася і ось таким чином весь кращий генофонд української, російської нації регулярно виполювався, а залишалися, перепрошую за образу (бо й себе ображаю) – перелякані пристосуванці.

Наступне, ось ми з вами, ті, що вижили, що залишилися, у своєму моральному зростанні здебільшого полишені самі на себе. Нас ніхто не вчить доброчесності. Суспільство, частиною якого і є Церква, залишилося із совковим рівнем моральної грамотності в якому домінують правила тюремно-каторжного виживання і відповідно й цих норм порядності. Поза окремими випадками, священики у своїх науках проблем моральності, духовності не торкаються, хіба тільки покарати, покартати, по моралізувати на теми сімейного життя та виховання дітей і як правило - все. А зрештою, звідки нам священикам про це все знати, якщо ми й самі діти свого часу і свого народу. В семінаріях цього, як правило, не навчають. Недільні та святкові євангельські читання цих тем не торкаються, ось тому всі і мовчок. З однієї сторони, широкий загал розуміє, що заходимо в глибокий кут з якого вибратися надзвичайно важко, а з іншої бракує сили яка б наважилася підняти, зрушити з глибини весь пласт євангельської духовності. А вже конечна пора збутись зі сну бо для того щоби християнство сьогодні цілковито не втратило своїх позицій, воно мусить бути не тільки побожним та релігійним, воно зобов’язане бути моральне та порядне, а щоб хоча частково досягнути цього результату, необхідно багато чого змінити.

На сьогоднішній день, у Східній Церкві склалася детально прорахована літургійна традиція та обряд в якому ніхто немає права щось змінити, при цьому мало хто й дозволяє собі задуматись над тим, що літургія яку маємо сьогодні – це не поданий з неба циркуляр зобов’язуючий до детального виконання, а жива, приблизно півтора тисячолітня традиція Церкви, яка жила і розвивалася на протязі цього часу.

Тому, без подальшого літургійного поступу вперед, будь-які оновлення морального життя є майже неможливо зробити. Всі ми пам’ятаємо, як рівно десять років тому назад, Патріарший Собор УГКЦ видав до розповсюдження і впровадження в життя Церкви «Суспільного дороговказу віруючого», для його популяризації було оголошено прохання надсилати проповіді на ці теми для подальшого видання збірки (навіть я (-: повірив у реальність, а не акційність цієї ідеї і надіслав кілька своїх роздумів), але на тому все і згасло. Сьогодні, Блаженніший Святослав у своїх повчаннях, намагається реанімувати «дороговказ», але чи вдасться - питання залишається відкритим. Все йде за класикою: «пацієнт швидше живий, як мертвий чи пацієнт швидше мертвий, як живий»?

Моя суб’єктивна думка, полягає на тому, що якщо Церква не почне вносити хоча би мінімальні зміни в своє Літургійне життя то ці та й інші добрі задуми нашого Патріарха, буде дуже складно ба й навіть неможливо втілити в життя. Необхідно змінити хоча би цикл євангельських читань. Певна річ, не святкових, а недільних. Всі євангельські читання на сьогоднішній день, були встановлені Отцями Церкви з метою наголошувати віруючим про Божественність Ісуса Христа, про повноту Його влади над людським життям і смертю. В результаті, ми й сьогодні щонеділі як в читанні Євангелія, так і в наступних проповідях священиків чуємо про чуда які Господь Ісус творив за час своєї трирічної діяльності, окремі євангельські історії повторюються й по два рази на рік, якщо не зраджує мені пам’ять то одне читання звучить навіть тричі, але широкому загалу вірних (ба й священикам) часто невідома Христова наука. Євангеліє від Івана, фактично, взагалі не читається і тим більше не пояснюється, та зрештою, лише самої Нагірної проповіді вистачить щоби укласти новий прекрасний порядок читань на пів літургійного року, а багатющий зміст тих слів, змусить застановитися не одного присутнього на богослужінні як того, хто читає і провідує, так і того хто слухає.

Я далеко не ідеаліст і розумію, що зміни як зовнішні, так і внутрішні, навіть при найкращому розкладі наступлять не скоро, надто багато чинників та сил діє в нашій Церкві. Одні із пієтетом споглядають на Москву, інші бояться звинувачень в латинізації, але питання в тому, що немає потреби дивитися як на одне, так і друге, ми інші. Ось уже пів тисячоліття, як наші предки вибрали свій власний шлях у християнстві, не те, щоб він цілковито був інакший, але такий, що більше відповідає нашій ментальності, нашому історичному призначенню. І тому, якщо ми дійсно не хочемо триматися релігійно-побожної святості, що у великій мірі є ознакою сучасної Церкви й сучасного християнства, а відродити справжню євангельську духовність то відповідно, маємо не боятися і вийти з тіні того, хто називає себе нашим «старшим братом» і зробити крок по власній дорозі.

 Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

 Година для праці настала!

 Не бійся досвітньої мли, –

 Досвітній огонь запали,

 Коли ще зоря не заграла.  Л. Українка

[1] http://www.pravoslavie.ru/smi/51576.htm