Такою, якими будуть українці!

Таке останнім часом ставлять запитання і так на нього ствердно відповідають наші горе-інтелектуали, патріоти. На перший поверховий погляд відповідь правильна. Та коли вдуматися глибше, то у ній відчувається не лише пояснення, але й звинувачення всього народу в катастрофічному становищі, в якому опинилася наша держава. «Ми всі винні у цьому», - іноді чуємо з уст народних обранців, високопосадовців та інтелектуалів. Під словом «всі» вони мають на увазі весь народ, всіх українців і, так би мовити, знімають з себе вину. Так! Незаперечно! Але хто і якою мірою?! З нашої історії добре знаємо, що Україна була такою, якими були князі (а не смерди); гетьмани (а не козаки); президенти, міністри, депутати (а не прості українці). Отже, і в майбутньому Україна буде такою, якими будуть найвищі урядовці, поводирі народу.

А все-таки, якими вони будуть? Це дуже важке і дуже важливе запитання. Додам наступне: а чому, або хто чи що, може змінити їх на краще, щоби вони якнайбільшою мірою дбали про ними ж зневажений і змордований народ наш і нашу державу? «Ситий голодного не розуміє», - говорить наше прислів’я. Тож хіба вони розуміють і чи здатні розуміти, що таке зубожіння і безробіття, в тому числі чи не більшої кількості молоді, яка, правда, важко працює, та не вдома, а на чужині? А можновладці мали б любити свій народ і своє служіння присвятити йому і державі. Та що ж, матеріальне, добробут і особисте збагачення взяло верх над усім і воно визначає, хто є хто, а отже, хто і яким буде в майбутньому. Але ж за все прийде відплата перед Богом. Шкода їх, бо, очевидно, цього не розуміють…

Добре відомо, що всього лише до 10% представників народу формують розуміння, бачення і позицію інших 90% народу, як дехто зневажливо його називає населенням чи біомасою. Ось вони і найбільшою мірою впливають на всі процеси державотворення і від них такою ж мірою залежать ці процеси. Це дуже просто здійснюється через усі ЗМІ, які поділені своєю належністю олігархам, їхнім кланам, політичним партіям і т. д., де журналісти торгують словом на догоду їхнім господарям. 24 год. на добу – це найпотужніший вплив на мізки людей, коли легко, за вказівкою згори, можна скерувати в потрібному руслі, або збаламутити мільйони. Як може наш нещасний народ в цьому розібратися?

Реформи, реформи. Без них нічого не вийде ні в політиці, ні в економіці, ні у фінансовій сфері і т.д. Та жалюгідні ви, наші реформатори. Зрозумійте ж накінець, що найперше реформи необхідно провести вам у ваших головах, та якби ще в серцях, щоб ви перемучилися, відчули і вже тоді добре зрозуміли, що все потрібно робити щиро, чесно і з любов’ю до свого народу. Народ звершив революцію. А далі дії за вами… Що ви зробили для нашого народу?

Отже, без революції і реформ спочатку у ваших головах, а вже потім у головах всього народу в нас нічого на краще не зміниться. І це вже очевидно.

Високо розвинуті держави починали свої реформи з освіти. А у нас?

Дехто стверджує, що причиною усіх наших бід є корупція і хабарництво. Так! Але ж насправді це наслідок, а причиною є духовно-моральна криза. Отже, необхідно спочатку її здолати. І тут найбільше питання до наших Церков, які відповідальні за духовно-моральний стан суспільства. Що ви зробили за 24 роки незалежності, щоб побороти це гріховне і згубне явище, яке є першим і найлютішим ворогом нашої державності і нещадно нищить її тло? Ви є найбільшими Вчителями і Наставниками духовно-морального життя нашого народу, а перетворилися в бюро ритуальних послуг (похрестити, повінчати, похоронити). Та, на жаль, більшість єпископів, у яких вся повнота влади і від яких найбільшою мірою залежить роль Церкви, голосом Якої найбільшою мірою, власне, є вони, як говорить відомий київський філософ Юрій Чорноморець, такий стан задовільняє. А фінансове наповнення єпархіальних кас з продажі свічок, духовної літератури і т. ін. насправді є найважливішим. До того ж, адміністрування та чиновництво наче завершують важливість їхньої місії, та не згідно з наукою Христа. Правда, є ще великі урочисті святкування, велелюдні прощі, посвячення храмів, пам’ятників, різних установ і світських закладів. А де, якщо не постійні (а, власне, таких рятівних катастрофічно не вистачає), то хоча б часті заклики єпископів спочатку до усіх наших можновладців, а вже потім до простого народу до чесності, справедливості, та й навіть любові між нами українцями??? І тут найбільша провина, зрозуміло, паде на них, як відповідальних за духовно-моральний стан в Церкві і суспільстві, бо вони покликані Господом бути не лише оборонцями чистоти віри, але й життя, до якого закликає ця віра: до праведності і святості.

Якби з початків Незалежності наші єпископи йшли на відкриту розмову до можновладців, депутатів, бізнесменів, підприємців, професорів і т. д. з великим проханням і закликом до чесних відносин зі своїми підлеглими, нашими малими українцями, з нагадуванням відповідальності перед Богом за затримання зарплати, що кличе про помсту до неба, за одурювання, платню в конвертах, за хабарництво і корупцію, то, без сумніву, сьогодні ми не мали б усіх тих жахливих криз. Ніхто не заперечить, що саме в ті роки єпископи, особливо у нас, в Західній Україні, мали до себе велику повагу і пошану як влади, так і народу. Їхнього слова навіть боялися урядовці, бо від цього залежало їх обрання до влади, особливо депутатської. Та, на превеликий жаль, чудова (навіть в значенні чуда) нагода була втрачена. Йшла жорстока боротьба за храми, за парафії, а суспільство залишилося на другому місці, наче в стороні. Що ж, сьогодні пожинаємо гіркі плоди. При тому лякає якась байдужість, сліпота, чи то нерозуміння нашого сучасного катастрофічного стану і в державі, і в Церкві, яка й далі поділена прихильністю, належністю, а значить – залежністю наших Церков, тобто в першу чергу єпископів різним чиновникам, депутатам, олігархам, партіям тощо. Ми всі у всьому поділені. Та навіть стан справ щодо об’єднання УАПЦ і УПЦ КП свідчить про безвідповідальність єпископів за цей рятівний крок для нашого народу і держави. Бо що можуть зробити священики чи прості віряни? Що ж, чин єпископа – це уже мандат недоторканності і презумпція його невинуватості. Хто і як, скажімо, може покарати єпископа за будь-яке порушення догматів чи канонів Церкви? Отак безстрашно і безсовісно вони маніпулюють всякими надуманими аргументами, лиш би не допустити поєднання в одну Церкву. А Господь просив і молив, щоб всі були – одно. Чи не іншого «господа» вони чинять волю??? Тільки в нього місія сіяти роздори, поділи, ненависть і ворожнечу.

І все ж таки вагоме і тверде слово могла б і мала б сказати наша еліта, і її голосу (як віруючих людей) і вимоги мала б дослухатися і навіть виконати кожна Церква, тобто кожен єпископ. Та чи є у нас вона така? Один відомий журналіст писав, що в нас є інтелектуали, які не володіють хапальними рефлексами і добре знають що і як зробити, щоби врятувати нашу державність. Та, на жаль, і вони поділені між собою. Що ж, це наша рідна споконвічна хвороба. «Де два поляки – там держава, а де два українці – там три президенти, патріархи і т. д.». Але ж знати, що і як зробити, щоби врятувати народ і державу, і нічого не робити - не лише великий злочин перед народом, але й гріх перед Богом. Що ж, у нас лишився, напевно, останній шанс на порятунок. Необхідно всім політичним партіям та інтелектуалам спішно єднатися в одну силу. Допомогти поєднатися і християнам Київської традиції в одну помісну Церкву, і ця велика потуга у світлі Божої Правди переможе всяке зло і принесе щасливу майбутність України.