• Головна
  • Блоги
  • Блог Оксани Горкуші
  • Євромайдан як індикатор трансформації релігійної функціональності або Революція Гідності як ситуація сповіді перед Богом, Україною та людиною (Частина 3)
Блог Оксани Горкуші_image

Блог Оксани Горкуші

Філософ-релігієзнавець.

Релігійна свідомість, релігійний світогляд, співвідношення релігійного, наукового та філософського осягнення світу, сучасні трансформації релігійних парадигм. 

Євромайдан як індикатор трансформації релігійної функціональності або Революція Гідності як ситуація сповіді перед Богом, Україною та людиною (Частина 3)

13.01.2014, 17:37

Про відповідну трансформацію релігійної функціональності свідчить: готовність релігійних діячів взяти на себе роль духовних вчителів; конструктивна взаємодія релігійних організацій України на ниві служіння Богу через українську громаду; зміна місця релігії в суспільному бутті - із храму камінного в храм громадянської спільноти; жива діяльна Церква вприває на формування майбутнього через духовне натхнення особистісної свідомості.

Нагадаємо: у першій частині ми зосередились на ЄвроМайдані як події в ситуації якої релігія та церкви отримали можливість інтенсивно функціонувати за покликанням та у щирості власних намірів перед Богом, Людиною та Україною, де звернули увагу на те, що ЄвроМайдан як багатогранна об’ємна подія надає релігійним організаціям щонайменше 2 вектори інтерпретації доречності й причетності: політичний (де земна батьківщина – Україна, стає місцем та полем здійснення місії, покладеної на релігійну організацію Богом) та екзистенційний (свідомість громадян, що вийшли на ЄвроМайдан і є місцем служіння релігійної організації). В другій частині ми вказали на те, що історичний досвід та буттєві обставини є чинниками формування відношення до ЄвроМайдану релігійних організацій і виділили 4 стратегічні позиції українських церков та конфесій, що умовно названі: А) Українська церква, Б) церква в Україні, В) церква для України, Г) протестантські християни України. Бачимо, що історичний досвід релігійних організацій та буттєві обставини є дієвими чинниками формування відношення церков до ЄвроМайдану. Підтримка його залежить від того, чи вписується в служіння Богу духовна підтримка української людини та чи бачить (і як) себе певна релігійна організація в майбутній Україні (майбутньому України).

 

І останнє, про що хотілось сказати не як історику релігії, соціологу релігії, політологу релігії чи представнику іншої прикладної галузі, а власне як філософу релігії в межах академічного релігієзнавства: ті чи інші конкретні події мають не лише емпіричний вимір, а справжні їх причини та наслідки слід шукати також і глибше від політичного, економічного, соціального шару, глибше від історичного тла та ідеологічного мережива. Не будемо зазіхати на Божественні плани й стверджувати, що Майдан є певним етапом у їх реалізації, скажімо, в напрямку підготовленості Людини до гідної відповіді на заклик Божий (такі міркування не в компетенції представника гуманітарної галузі наук), а зупинимось на людській свідомості, на її готовності стати самосвідомостю відповідальної перед собою, Україною та Богом Особитості. Ось те найважливіше, що трапилось на ЄвроМайдані й до чого безумовно причетна й релігія в її функціонуванні до- , в- , над- , та поза- Майданом. Ось те, заради чого й через що можна стверджувати, що релігія в Україні функціонує успішно.

Бо що ж таке ЄвроМайдан насправді? Це явище не лише політичне чи цивілізаційне а, щонайважливіше – світоглядне (суспільно й особистісно). Бо на цей Майдан (особливо після 30 листопада 2013 року) прийшли не представники опозиційних політичних сил (вони прийшли також, але, якщо пам’ятаєте, опозиційні політики не були готові до Майдану), не економічно ображені громадяни, не соціально утиснені шари населення, не етнічні українці – ці ідентичності тих, хто вийшов на Майдан, виявились вторинними й не розповсюджуються на усіх (чи й більшість) майданівців. Вийшли щонайперше ті, кому було соромно терпіти злочинну владу, хто вирішив більше жодним чином не належати цій потворній соціально-економічно-політично-державній репресивній системі. Вийшли продемонструвати свою іншу якість, протиставити свою щирість – брехні, свою людську гідність – хамській пихатості, свою свободу совісті - рабській покорі, свою чесність – злочинній системі, свою мирну впевненість – агресивній силі, свою розсудливу критичність – сліпому фанатизму, свою братерську солідарність – клановості та запроданству, свою рішучу дію – негідному жебранню. Прийшли не за закликом політиків, а за покликом серця в ім’я спасіння гідності своєї Батьківщини та дітей. Для того, щоб започаткувати собою таке майбутнє України, у якому б не сміли злочинні сили вбивати, красти, брехати, оббріхувати, ображати невинних, збиткуватися над стражденними, зневажати гідних, привласнювати чуже, бити беззбройних. Вийшли утвердити й захистити собою справжні ідеали (які, зрештою, мають релігійне походження) в тому балагані ідолів, у який перетворили нашу країну ревні служителі Мамони.

Самосвідомість людини, що відчула себе гідною противитися злу й потворності брехні та взяла на себе відповідальність за минуле, теперішнє і майбутнє своєї Батьківщини й почала діяти у відповідності із суспільновизнаними етичними (Божими – християнськими в основі європейської етичної системи) нормами й правилами та згідно солідарним громадським потребам – ось те, що об’єднує майданівців. Така самосвідомість є очевидно досягненням й релігійним, адже прямо чи опосередковано спирається на декілька релігійноспродукованих (християнських) ідей: 1) людини як Образу і Подоби Божої; 2) на якій лежить місія співпраці Богу у справі спасіння людства й виправлення історії та розбудови світу до належного стану (виконання Божого плану); 3) і яка має свободу вибору чинити згідно із своєю совістю, щоб змогти дати гідну відповідь на Божий заклик; 4) водночас не діючи тими засобами, якими діє зло (агресивна озброєна сила, злочини, брехня), чим і демонструє свою гідність та неналежність злу.

Останнім часом було висловлено декілька надзвичайно цінних міркувань щодо співвідношення (Євро)Майдану та релігії. Щонайбільш влучними й слушними нам видаються декілька тез, на які спиратимемось і у своєму аналізі сучасної трансформації функціонування релігії.

1) міркування д.філос.н. Л.Филипович щодо тих дійсних запитів, які поставив Майдан перед церквами та їхньої готовності, можливості й здатності тим чи іншим способом на такі відповісти (від виявивлення себе в “нашій українській церкві”, що місійно на Майдані – до індивідуальної присутності мирян та окремих священиків (пастирів), вказують нам на те, що найбільш запитаною релігія є на Майдані у ролі духовно-діяльнісного натхненника. “Майдан, - пише Л.Филипович, – це, дійсно, для церкви не Різдво, але це народження нової вільної від рабства і брехні людини; Майдан – це не Пасха, але це воскресіння померлої від приниження, утисків і переслідувань особи, це відбиття в її душі божественного світла, надія на наближення до Бога” (Филипович Л. Майдан і Церква ) Тому для Майдану найціннішою є підтримка духовна, як, скажімо, звернення на Віче Гідності Любомира Гузара, у якому він нагадав “про духовну природу людини, про її богоподобу, про необхідність не тільки бути добрим, але і робити добро”.

2) Щодо того, що Майдан є такою подією, до якої слід доростати не лише політикам, але й деяким церквам, бо на Майдані народилась нова спільнота – “майже чистий субстрат громадянського суспільства”, що у своїй свідомості спирається на справжні християнські цінності й “ у своїй цінністній складовій значно переріс й українські церкви – всі без винятку церкв”, стверджує Кирило Говорун (Кирило Говорун, архимандрит Російської православної Церкви, кандидат богослов'я, доктор філософії . Український Майдан, який зібрався “заради Європи”, переріс саму Європу і її політиків ). Він звертає увагу, що у 2 можливих площинах супільного функціонування церков сьогодні їм слід виробляти не так стосунки з владою, як налагоджувати стосунки з людьми й “вчитися від них цінувати та відстоювати гідність, порядність, людяність”, бо ж “незалежно від подальшого розвитку подій Майдан змінив країну, суспільство, і змінив стосунки українських церков і українського суспільства”. І тепер дієву роль церкви можуть відігравати не в політичній, але в публічній сфері. Він пише, а ми просто повторимо: “Лише в останні дні Майдану українські церкви почали підтягуватися до того рівня моральної свідомості та відповідальності, які продемонстрував Майдан. Від загальних закликів до ненасильства вони перейшли до того, або справами та словами солідаризуватися з цінностями Майдану, усвідомивши спорідненність його принципів із християнськими. - Майдану, який явив безліч прикладів альтруізму, готовності до самопожертви, взаємодопомоги тощо; який обрав бути слабким, незважаючи на свою чисельність; який має майже есхатологічні сподівання на відновлення гідності, що її Бог заклав у людську природу”.

І за нашим переконанням, Майдан постає швидше завданням для церков віднайти своє місце та дієві форми ефективного функціонування релігії в оновленому Українському суспільстві. Однак вкажемо на те, що таке завдання може бути сформульованим лише коли є відповідні умови. Те, що в Україні на рівні суспільної свідомості (авангардної її частини) сформувались необхідні для громадянського суспільства умови, стало несподіваним відкриттям не лише для церков, але й для політиків та аналітиків. А влада цього ще не зрозуміла. Та релігійні організації України продемонстрували готовність працювати в громадянському суспільстві, вони зрозуміли напрямок трансформації релігійної функціональності – не ззовнішнім впливом (через владу, державну освіту тощо), а внутрішнім - бути там, де є потреба у духовній підтримці – серед народу.

Нагадаємо, релігія, що перестає задовольняти певні потреби людей – стає непотрібною, забувається. Релігійні потреби бувають різними. На Майдані не зібрався увесь народ України, але лише та активна серцевинна частина цього народу, яка розбудовуватиме його майбутнє. Майдан, як дієва модель майбутнього громадянського українського суспільства дає можливість церквам пристосуватися до цього майбутнього і зайняти в ньому належне місце.

3) Єленський Віктор (д.філос.н.) також звернув увагу на те, що 1) на Майдані українські церкви продемонстрували свою підтримку народу, 2) сам Майдан змінює Церкви, адже змінюється суспільство – змінюються миряти, отже – змінюються поступово й Церкви. Так уже церкви навчились бути толерантними, чути один одного та співпрацювати заради значнішої мети. Водночас В.Єленський помічає, що “Для нинішньої влади звернення ієрархів – не вартують нічого” .

Отже, як ми бачимо, справді вимальовуються 2 вектори функціонування церков – щодо влади (тупиковий в сучасних українських реаліях) та щодо народу - власне щодо людини, особистості, громади.

А, як ми вже про те згадували в 2-гій частині, історичний досвід релігійних організацій в Україні підказує їм дистанціюватися від влади, яка традиційно або ж використовує Церкву для задоволення власних (прагматичних) потреб, або ж утискає її. Для того, щоб не просто вижити, а бути дієвим суб’єктом суспільного буття та охристиянення світу, сьогодні і в майбутньому виконувати місію, покладену на Церкву Богом, такій слід спиратися й орієнтуватися не на владу, а на громаду, на громадянську спільноту. І останні гарячі події щодо залякування владою українських церков, які підтримали ЄвроМайдан, погрози щодо припинення їхньої діяльності за богослужіння на Майдані… не лише підтвердили правильний вибір таких церков (служити Богу та народу), але й продемонстрували неадекватність розуміння владою сучасних обставин.

Влада, яка не знає про існування свідомості та про ті процеси, які в суспільній свідомості відбуваються сьогодні, намагається чинити зовнішній силовий тиск зокрема й на релігійні організації. І програє. Бо можна розбити голову, але не думку, яка запалила тисячі голів, можна вбити людину, але не її гідність, утверджену зокрема й перед обличчям Бога. А релігійні організації, що під таким тиском дають гідну відповідь і наголошують на своєму служінні Богу через український народ, лише підтверджують свій авторитер, адекватність та ефективніст функціонування власне як сучасних релігійних організацій, покликаних не прислужуватися земній владі, але стати справжнім духовним натхненням людини та народу на шляху Божого світо будівництва (Заява Глави УГКЦ з приводу листа Міністерства культури України щодо підстав для припинення діяльності релігійних організацій УГКЦ)

 

4) Звичайно, маємо згадати, що, як на тому наголошує Митрополит АНТОНІЙ (Паканич): було б набагато гірше, якби наші можновладці не були церковними людьми. І ми не можемо з цим твердженням не погодитися. Тобто, свою роль у встановленні деякої неперехідної межі для української влади церкви усе ж таки зіграли, й зброї, в усякому випадку, застосовано відкрито з боку влади ще не було (сподіваємось, і не буде). Ю. Чорноморець, продовжуючи вищенаведене переконання, закликає, спираючись на вже наявну релігійність владних політиків, “не «відбраковувати» релігійність політиків, а сприяти її конструктивному розвитку…. політики та олігархи є людьми компромісу. Що може зупинити їх на грані, наприклад, громадянської війни? Якраз релігійний фактор. Будуть пристрасті, ненависть, але будуть і релігійні мотиви, заповідь любові до ворогів, і це зупиняє”.

І ми з таким твердженням погодимось. В усякому випадку бачимо (і сподіваємось), що базові християнські норми поведінки (“не вбий”) якимось чином були засвоєні й владними персонами. Також, можливо, якимось чином на них впливає і страх Божий. І це добре. Однак щодо ЄвроМайдану та громади, що на ньому постала, наголосимо – вона продемонструвала вищий рівень засвоєння християнських цінностей – ненасильний спротив злу, коли лише зло й безсиле сплюндрувати, оббрехати, скористатися для здобуття земної перемоги. Майдан продемонстрував готовність, а присутні на ньому церкви – здатність підтримувати мирний настрій громадянського спротиву. Можливо саме це й роздратувало владу?

Постійні богослужіння та молитви, заклики до миру та любові, до ненасильства, до невчинення наруги над людською гідністю бути образом і подобою Божою і рабом лише Христа надихають громаду не вдаватися до засобів, які застосовують сили зла. Й унебезпечують від застосування силового сценарію для розгону “агресивних заколотників та порушників громадського спокою й злочинців, що перешкоджають нормальному життю держави”. Саме тому церкви та священики, що перебувають на ЄвроМайдані й моляться з громадою та здійснюють богослужіння для своїх вірних, є страшними для сил зла. А церква, яка піддається гонінням за християнські цінності й своє служіння Богу згідно з релігійними потребами народу, лише підтверджує свій статус справжньої християнської релігійної організації, яка витримала істип часом та конкретними суспільно-історичними обставинами на свою адекватність, ефективність, продуктивність. І чим більше такі релігійні організації утискатиме злочинна влада, тим більшого авторитету за свою гідну позицію і служіння Богові, а не князеві світу цього, вони здобуватимуть у народу.

Ну й досить. Зупинимось поки-що у нашому аналізі ситуації. Скоро відбудуться богословські студії щодо ЄвроМайдану та позиції церков. Збільшиться кількість емпіричних даних. Пожвавішає експертне середовище. З’являться нові аргументи й висновки.

 

Лише додамо декілька узагальнень:

1) ЄвроМайдан продемонстрував, що в Україні сформувалось і поширюється нове суспільство – громадянське. За ним – майбутнє, яке лише це громадянське суспільство й може збудувати. Йому відповідно притаманна й “громадянська” форма суспільної свідомості, відмінна від “міфологічної, релігійної, політичної, прагматичної”. В основі цієї “громадянської свідомості” перебувають глибоко засвоєні християнські цінності. Реально впливати на цю “громадянську свідомість” можна не ззовні (силовими методами, через систему державного навчання чи ЗМІ), а внутнішньо й лише згідно із її власними потребами та запитами. Релігія сьогодні має можливість і потребу (для власного виживання в майбутньому) стати духовним натхненням такої “громадянської свідомості”.

2) Світська влада, погрожуючи одним і прикриваючись іншими релігійними організаціями, демонструє власне незнання історії, нерозуміння того, що суспільство розвивається, й безсилля будь-яким чином впливати на такий розвиток, як і на суспільну думку загалом.

3) Натомість релігійні організації (та окремі священнослужителі й пастори) сучасної України продемонстрували свою готовність й можливість бути духовним натхненням майбутньої України. Тут слід щонайперше згадати: численні заклики духовних лідерів (наприклад: Л.Гузара, С.Широкорадюка, М Паночко та ін..) не боятися, діяти заради утвердження людської гідності (що спирається на християнських цінностях – любові, добра,); не лише чіткі висловлювання очількників УГКЦ та УПЦ КП, УАПЦ але й їхні прямі побажання владі стати мудрою (виступ патріарха Філарета на спільній молитві), заклики щодо непідтримання вступу в Митний Союз, осуд різними релігійними лідерами (різних релігійних організацій, зокрема й відомих протестантських пасторів) застосування сили проти мирних громадян, прямі чи опосередковані повчання чинити спротив злу, не боятися, не служити Сатані та Дияволу, діяти згідно із сумлінням, наголос, що майданом має стати ціле життя й кожна справа – усе це свідчить про розуміння внутрішньої трансформації суспільства й здатність до відповідної трансформації релігійної функціональності в Україні.

 

4) Про відповідну трансформацію релігійної функціональності свідчить:

А) готовність релігійних діячів взяти на себе роль духовних вчителів: ще д.філос.н. Л.Филипович звернула увагу, що поняття “наша українська церква” не прив’язане до конфесійного ідентифікатора. “нашою українською церквою” для ЄвроМайдану стали усі священики та пастирі, размо із мирянами та вірними, які взяли на себе відповідальність служити словом і ділом на Майдані з Богом у серці. ЄвроМайдан потребує не проповіді й не повчання, але духовного (Божого) натхнення й підтримки. Після стількох довгих років безпросвітної апатії, що винищувала безвихіддю наш народ, зрештою засяяло світло, і вкрай важливо, що воно виявилось світлом не омани й лукавого, а світлом, натхненним Богом. Кожна справа на Майдані починається молитвою і закінчується схвальним вигуком «Слава Україні – Героям Слава! Слава Христу – навіки Слава!». Це підносить таку справу на вищий рівень перевірки (божими заповідями та християнськими цінностями).

Б) різні релігійні організації України навчилися конструктивно взаємодіяти для виконання своїх релігійних функцій згідно із запитами і потребами українських громадян. Полірелігійність і поліконфесійність не стала проблемою, а швидше - є перевагою при конструктивній взаємодії різних конфесійних груп та осіб, адже кожна з конфесій має власні напрацьовані ефективні методи, провідні сфери впливу, власних прихильників і свої засоби. І усі вони взаємодоповнюють один одного як під час спільних молитов, так і в щоденній та щонічній діяльності.

В) Місце релігії в суспільному бутті змінилось – воно перемістилось із церков та молитовних будинків до громади, з території - в спільноту. Богослужіння на Майдані, зі сцени чи в спеціальному наметі, а ще краще – молитва під час наступу беркуту на мирних громадян та Хрест чи Біблія між кийком силовика та головою людини - релігія там, де вона має бути. Не у золотовбранних храмах чи на величезних стадіонах, а серед тих, хто її потребує. Це тим помітніше, якщо ми врахуємо, що на ЄвроМайдані присутня модель майбутнього суспільства. Якого чуда потребують громадяни, які вийшли змінювати дійсність? Якої молитви? Чуда, яке сталось в ніч на 11 грудня, коли силовики, які мали наказ і були здатні зачистити Майдан, не змогли цього зробити. Всі бачили відео чи фото: силовики починають наступати… стукіт кийків.. починається молитва… наступ… молитва… наступ… молитва сплітається із гімном України, який співає Руслана…й громада… заклик: “Київ, Вставай!”… Молитва… гімн… заклик… стуку кийків уже не чути… Чудо сталось під проводом молитви і через людей. Зло, уособлене темною плямою безликих прислужників Сатани, було зупинене променем людської гідності, любові, миру, натхненним молитвою. Люди, які вийшли на Майдан силою своєї волі, згідної із волею Бога, не відповівши злом на зло, перемогли його і встояли… це не чудо для того, хто просить у безвільній покорі або випрошує собі конкретних вигод чи матеріальних зисків, але чудо для того, хто хоче діяти для його здійснення й бачить далі від власної маленької вигоди. Це чудо не для минулого, але для майбутнього.

Г) релігія стає не повчальною чи владолегітимізуючою, а діяльною, і діючи в громаді й через громаду (через свідомість кожної особистості та пропонуючи цінності, що надихають таку особистість) вона змінює світ, виправляє його. Але це єдиний шлях для релігії сьогодні вплинути на визначення майбутнього та стати його частиною. Живому діяльному Богу і живій діяльній громаді потрібна Жива Діяльна Церква. Сферою впливу релігії сьогодні вже не може бути ні політична, ні економічна, лише духовна, доступ до якої знаходиться через свідомість особистості.