Таким ствердженням Президента світового конгресу українців (СКУ) п. Євгена Чолія назване інтерв’ю, яке взяв у нього Юрій Грицик і опублікував у газеті «Експрес» за 29 серпня – 5 вересня 2013 р.

Але журналіст в заголовку опустив слово «чомусь», яке промовив п. Євген. А з ним його ствердження, що «за кордоном українці геніальні, а вдома чомусь ледачі» викликає запитання, чому ж українці вдома ледачі? Тобто, Президент СКУ стверджує, що вдома українці ледачі, але він не знає чому? Тому я намагатимусь дати йому, як і всім, хто так думає, просту, чітку, коротку, але повну і вичерпну відповідь. Бо неправильне розуміння і ствердження засвідчує і неправильну позицію, за якою також і відповідна дія. Хіба можливо в такому разі правильно радити, підтримувати, заперечувати, відвертати, застерігати, направляти..? Звичайно, що ні!

Так, п. Євгене, мене вразили ваші слова аж до болю в серці, бо в них ваша неправильна оцінка стосується не десяток, сотень чи тисяч, а мільйонів наших бідних братів і сестер українців! А я глибоко переконаний, що ми, українці, всюди, як і всі люди у світі, однаковою мірою працьовиті та ледачі, в залежності від умов та оплати праці, від яких або залежить заохота чи небажання до тієї конкретної праці. До того ж я засвідчую всім, що переважна більшість наших злидарів-українців на своїй рідній землі працюють значно важче, ніж будь-який інший народ розвинених країн світу. Так, ми десь на рівні відсталих народів Азії, Африки чи Південної Америки. В цьому може переконатися будь-хто. Варто тільки приїхати до нас навесні, влітку чи восени і поспостерігати, як працюємо ми, українці, в полі… Зрештою, котрий ще народ в Європі в наш час так масово користується сапою, лопатою, вилами, граблями? А ми – від ранньої весни і до пізньої осені. До такої виснажливої праці, думаю, сьогодні європейців і силою не заставив би. Гадаю, що і наші молоді українці, які народилися і виростають за межами України, не мають доброї, а може й ніякої уяви про таку працю, тож нехай приїжджають і поспостерігають як без лінивства, з безвиході, добровільною рабською працею на полях рідної землі заробляють наші українці на прожиття. Ось, до прикладу, маленька картина з життя наших геніїв-учителів, які з ентузіазмом вчать, виховують і формують майбутнє нашої нації та держави. У великих містах, якщо вчителі не мають дачних ділянок за межами міста, то з учительської зарплати ледве, як кажуть, зводять кінці з кінцями, тобто ледве виживають. Добре знаю чимало таких, що часто буквально недоїдають. Уявляю собі ваше здивування, п. Євгене, з цих слів. Так, це не просто зрозуміти всім тим, хто живе в багатих і високорозвинених країнах Заходу. Та є чимало випадків, які і нам тут важко сприймати. Нелегко уявити собі, як на базарі продає різні вживані речі (одяг, взуття, кухонні предмети та інше) пенсіонер, вже в роки незалежності України, головний начальник освіти району… Особисто я бачив, як за кордоном, у сусідніх державах, на базарах продавали всілякі речі навіть професори наших ВНЗ. Ні, це не низько! Низько – це опустити руки і почати спиватися, як зрештою, зробили це чимало наших особливо молодих українців, яких хтось може назвати ледачими. А насправді їх треба зрозуміти, пожаліти, поспівчувати і намагатись допомогти, а не критикувати, бо критикувати, звичайно, легше. Тому за всіма мудрими світовими науками, а тим більше згідно з наукою Спасителя єдино правильно – це допомогти. Тому й добрий приклад подають наші геніальні вчителі, які працюють в селах і малих містах. Вони, чи не всі, як і їхні директори, тримають свійські тварини, птиці. А окрім присадибних ділянок у 20 арів, на яких росте садовина і городина, у них в полі є ще навіть до гектара їхньої приватної землі, на якій вирощують всі необхідні с/г продукти. А від цього всього, звичайно, і вагомий зиск. Потрібно ж якось і за щось утримувати сім’ю, годувати, одягати і вчити дітей? Добре, якщо один з подружжя не вчитель(ка), а, скажімо, заробітчанин, будівельник, чи, дай Боже всім, – підприємець. Тоді сім’ї значно легше. А якщо ні? Тоді наші вчителі на літніх канікулах їдуть не на моря чи в гори відпочивати, а на заробітки за кордон (в Польщу, Чехію, Швецію і т.д.), чи на Східну Україну. Там вони, ой як важко, працюють на полях і в садах: збирають ягоди, овочі та фрукти. І це рабська праця (14 год. у світловий день). Де ще так в наш час важко працюють? Але, дякуючи Богові і нашим панам за змогу підзаробити у них, наші геніальні вчителі не лише виживають, але й будуються, купують квартири і навіть машини, ростять і навчають своїх дітей. Правда, така будова і капітальний ремонт квартир тягнеться роками.

Десь крок за кроком вслід за вчителями ступають і інші з вищою освітою наші інтелектуали. Зі зрозумілих причин, дещо легше виживати, а декому й комфортно та заможно жити нашим лікарям, суддям, прокурорам, адвокатам, міліцейським чинам, великим підприємцям і державним службовцям, які обіймають високі посади. Та хто з них може, поклавши руку на своє серце, відкрито, як перед Богом, сказати: «Все, що придбав, чого осягнув і що маю – здобув чесною, наполегливою і невтомною працею!» Думаю, одиниці.

А тепер про нашу студентську молодь, про тих, які здобувають вищу освіту, тобто фахові знання для майбутньої діяльності. Звісно, що трудним запитанням є якість і рівень нашої освіти. А це тому, що майже все у нас вирішують гроші: і поступлення, і навчання. Правда, як всюди, так і у нас є посередні студенти, але є й талановиті. Проте і гідне місце праці в основному також вирішують гроші (хабарі). Та й вільних місць таких дуже мало. У нас все дуже просто: приватні структури в основному на високооплачувані посади приймають тільки своїх, за родинними зв’язками. А державні – це надважке випробування, яке під силу одиницям, тим, яких мають змогу матеріально підтримати рідні. Бо інакше просто немислимо молодій людині вижити при зарплаті нехай і в дві тисячі гривень (біля 300 $ USA). Але починається все з мінімальної у нас суми 1147 гривень. А це навіть не 200 $ USA. А треба ж харчуватися, одягатися і т.д. І при тому ціни на все це вищі за європейські. Які тут можуть бути мрії про свою квартиру (у нас це називається дуже скромно – свій куток), машину, відпочинки на морі і т.д. Тому то (!) попрацювавши від сили до року, молоді люди не від лінивства кидають роботу за фаховими спеціальностями, де не може бути й мови про кар’єрний ріст, і наполегливо шукають будь-якої іншої. І знаходять... Закинувши непотрібні дипломи, успішно проявляють себе в сфері обслуговування (в основному в торгівлі) або на будовах, де зводять хороми і обносять їх предорогими кам’яними мурами для наших рідних олігархів, відомих артистів, бізнесменів, всеможливих високопосадовців.

Особисто знаю дуже багато молодих людей, які з золотою медаллю закінчили середню школу, успішно на «відмінно» закінчили ВНЗ (і по два), а потім… одні успішно за прилавком магазину продають взуття, інші – в ресторанах та кафе миють посуд, а ще інші – працюють на будовах Києва, Москви та багатьох інших міст України та Росії, аж до самого Сибіру. Та пройде небагато часу – рік чи два – і майже всі наші успішні випускники ВНЗ, втомившись від важкої фізичної праці шукатимуть всі можливості та неможливості, легальні та нелегальні шляхи, щоб виїхати на Захід і там знайти гідне місце, щоб реалізувати себе. І виїдуть, і знайдуть, і скоро успішно проявлять себе, як це зробили до них уже тисячі і тисячі наших українців: вчителів, інженерів, лікарів, юристів і т.д., і навіть (!) науковців з вченими ступенями. Нещодавній випадок вразив і мене. Молодий успішний науковець, кандидат математичних наук (на Заході це доктор) почав шукати роботу в Польщі, щоб було близько до батьків. Без найменшого сумніву він швидко знайде. З роботи із заздрості його «з’їли» свої ж начальники, далеко не такі успішні, як він. І таких випадків у нас багато.

Так, у нас з питанням зайнятості молоді повна катастрофа. За даними дослідження компанії HeadHunter (див. http://hh.ua/article.xml?articleId=13006), яке проводили у першій половині листопада минулого року, аж 91% кваліфікованих фахівців зізналися, що думають про те, аби виїхати на роботу за кордон, оскільки українську молодь не влаштовує економічна та політична ситуація в країні…

І коли на фоні цієї жахливої картини читаєш пресу чи дивишся різні канали ТБ, де пишуть і показують відомих людей: артистів, спортсменів, політиків і т.д., які розповідають про свої плани на майбутнє, складається враження, що в нас все добре, просто потрібно заповзято і наполегливо йти до своєї мети. А правдиво оцінюючи нашу дійсність і все, чим перепонений наш інформаційний простір, можна сказати, що Україна – це країна міфів та міфотворців, ілюзій за ілюзіоністів. Адже хто в Україні не знає, що всякий успіх у нас, хіба що за дуже великим винятком, стелиться грошима (хабарами)? І добре, коли цей шлях «прокладають» батьки або навіть й бабусі, які в зрілому пенсійному віці масово виїхали в Європу, щоб там у зневазі і приниженнях доглядати таких же як і вони, хіба що трохи старших, щоб допомогти тут своїм онукам, більшість яких, на жаль, чекає така ж гірка доля заробітчан.

…Отож їдуть у світ і молоді наші геніальні, але бідні українці. Їдуть з надією повернутись додому: до сім’ї, до дітей, до батьків. А хто і як відшкодує їм оту тугу за ріднею, яка з великим і нестерпним душевним болем переживається особливо у великі свята Різдва, Великодня, П’ятидесятниці… Та добре відомі випадки, коли після десяти і більше років праці в Європі поверталися додому вже заможні українці з радістю і надією розпочати тут, на рідній землі, серед своїх братів і сестер українців свою справу і знову розчаровувалися. Безконечне ходіння по різних адміністративних кабінетах принижували і доводили до розпачу. А неможливість вирішити що-небудь без зелених купюр лякали. «Нічого у нас не змінилося. Все як і було. То як далі жити?».

… Повертаючись знову в Європу вони з плачем говорили: «Напевно вже не повернемось в Україну…». А там їх знову прийняли. І свою справу вони відкривали дуже швидко. В муніципалітеті молодому подружжю ввічливо сказали: «Вибачте, але ви зможете почекати 20 хвилин?»

– Зможемо.

– То можна вам запропонувати каву?

– Можна.

Через кілька хвилин було дві кави. А на 18-й хвилині запросили до кабінету, знову попросили пробачення, що змусили довго чекати, і після останніх підписів, радісно з усмішкою, побаженням успіху і обіцянкою будь-коли і в будь-якій потребі допомогти, вручили офіційні документи, які дають право на конкретну приватну діяльність…

Отак-то, п. Євгене, з нашими «ледачими» українцями в Україні. Ви перечислили ряд відомих у світі українців на Заході. І ми тішимося ними. Але на моє запитання багатьом вчителям і деяким професорам, чи могли б ці наші геніальні українці досягнути того успіху сьогодні у нас в Україні, були усмішки і такі відповіді: «Скоріше всього, що ні.» «Ні.» «А може хтось один чи двоє». А чому? Відповідаю категорично: свої не дали б! Тому мені дуже гірко, що ви, п. Євгене, цього не усвідомлюєте. А це наш рідний український синдром, як невиліковна хвороба, яка бере початок ще з дохристиянської доби. Тоді одобрювалася і схвалювалася нечесна і несправедлива боротьба за владу (за краще місце під сонцем), за якою в усі часи – багатство і комфорт, яких завжди дуже прагнуть всі українці. Боролися між собою всі: і князі, і смерди. І ця боротьба майже немає перерви. Хіба що тільки перед найбільшою небезпекою, перед ворогами, українці об’єднувалися. Та як тільки небезпека минала, наші можновладці починали боротьбу між собою. І були міжусобиці, братовбивчі війни, поділи і зради. Так, ця боротьба є і сьогодні. Змінилися тільки форми, та не змінився зміст і дух. І хто цього не бачить і не усвідомлює? А хто б’є на сполох і намагається хоч щось зробити...?

2002 року в Канаді проходив з’їзд християнської молоді. Члени делегації з Івано-Франківської єпархії УГКЦ на одній із багатьох зустрічей з діаспорою у м. Лондоні, що недалеко столиці Оттава, після розмови з групою українців похилого віку, вирішили підійти до іншої такої ж групи, яка стояла недалеко. Та ці всі враз, як по команді, заголосили: «Не йдіть до них, бо то – мельниківці! Не йдіть!» Цю історію я назвав би так: «Добра пам’ять». Хоч дуже сумно було про неї чути. Бо вже більше, як піввіку пройшло з того часу, а наші бідні українці ніяк не можуть помиритися та дійти згоди. Думаю, п. Євгене, ви знаєте, в яких важливих питаннях (політичних, світоглядних, релігійних і церковних) поділена наша діаспора. І це є наша спільна велика біда. Ви не можете не погодитись з цим фактом. Та можете сказати, що не дивлячись на це все, вся діаспора дуже любить Україну. І це також правда, яку ніхто не може заперечити. А як доказ на підтвердження своїх слів, наведете приклади, як «українська сила» в діаспорі переживала, вболівала і успішно допомагала вирішити різні важливі питання України. Дякувати Богові за це і вам.

Так, дуже добре, що Європейський парламент дослухається до заяв СКУ щодо українства і враховує їх. Але ваші слова, п. Євгене, що «дослухаються передовсім тому, що нас у світі багато, ми добре організовані. Я сказав би, що через уміння швидко мобілізуватися слушної миті, нас у Європарламенті навіть трохи побоюються», – викликають запитання щодо «слушної миті». Не знаю, чи ви мали на увазі критичний стан, бо я, власне, сказав би «критичної миті». А чому? Та тому, що тільки велика біда об’єднувала українців, та й то не завжди. Наприклад, німецькі концтабори, чи сталінські гулаги. Або згадаймо хоча б княжу добу. З тієї ж причини створилося непереможне козацьке військо, яке, вигравши багато битв з ворогами, – програли найважчу битву між своїми. Тому й сьогодні, на жаль, хочеться всім нашим недругам сказати: «Дайте нам спокій! Не чиніть нам ніякого зла. Ми і так самі себе поборемо!» Хіба ж не так? Чи не тому недавно в час незалежності появилося прислів’я: «Наші демократи об’єднаються тільки за хвилину до страти». А давнє прислів’я: «Де два козаки – там три гетьмани», – сьогодні доповнюються такими: «Де два українці – там три партії». «Де два лідери партій – там три президенти». «Де два монахи чи целібати – там три єпископи». «Де два єпископи – там три патріархи» – хіба не цю ж істину стверджують?

П. Євгене, ви говорите про майже семимільйонну діаспору на Сході. Тобто в Росії, Казахстані, Білорусі та Молдові. Але ваші слова, що «попри таку чисельність, їхній вплив на світову політику є обмеженим зі зрозумілих причин» також викликають запитання: які ще нібито всім зрозумілі причини? Що ви мали на увазі?

Із цього твердження тут я категорично заявляю, що найбільша причина в нас самих. Ми вже давно себе поставили в принижене становище молодшого брата і ніяк не можемо позбутися цього комплексу. Нам набагато легше боротися зі своїми. А з чужими – на словах, хіба що для власного зиску, іміджу та піару (показати, які ми патріоти) перед своїми. Для повчального прикладу запитаю, хто не знає, які дружні між собою кавказці чи прибалти? Ще в Радянській Армії хто служив, той добре знає, що два-три чеченці, осетини, абхазці і т.д., могли тримати в руках цілі взводи чи роти. Та й сьогодні в багатьох містах Росії маленькі групи кавказців є найвпливовішими. Вони до кінця стоять один за одного.

А ми? Зі своїми протистояннями і міжусобицями ми переходимо і в інший світ. Ось як про це розповідає одна мудра і повчальна історія.

Подейкують, що на тому світі, у пеклі, є великі казани, в яких караються великі і нерозкаяні грішники. Всі поділені по націях і поміщені в окремі казани. Так-от біля кожного є така велика охорона, що ніхто не може звідти втекти. Та тільки біля казана з українцями немає жодного. А чому? Чому біля всіх є, а біля нашого немає? Та тому, що з німецького, грецького, польського та будь-якого іншого якщо хоч одного інші підсадять зсередини нагору, щоб вискочити з казана, то він обов’язково потягне за собою всіх інших. А з нашого? Ну хіба Іван допустить, щоб виліз Петро? Або Василь дозволить, щоб виліз хто-будь інший, тільки не він? Ось так один другому ніхто і нікому не дасть вилізти і втекти!

Дорогі брати і сестри, рідні мої українці!

Україна не ефемерне поняття. Україна – це не лише конкретна земля, Батьківщина батьків, дідів і прадідів. Так, це рідна мова, історія, культура, пісня, звичаї і традиції. Але найбільша цінність кожної держави – людина. Тому й для України безцінними є її сини та дочки. Тож будувати нашу державу – це ревно, щиро і жертовно служити кожному українцеві.

Ми – великий народ!

Ми – християни! Та якщо будемо жити в любові між собою, так, як закликав Христос, і в любові до всіх інших народів у світі, – з нами буде Бог! А з Ним обов’язково будемо всі щасливі і тут, на землі, і там, у вічності.

Поможи ж нам у цьому, Боже!