«В рік 420-річчя Берестейської унії Ви з україно-центричних і патріотичних позицій оцінюєте і розповідаєте про цю подію, в захист сакральних й історичних наслідків якої виступили ті, кого так званий Львівський собор 70 років тому дав можливість зробити в’язнями сталінського режиму. Шкода, що не всі навіть в УГКЦ усвідомлюють те, що саме Берестя зберегло українську Україну, зберегло український східний обряд, українську мову в богослужінні й освіті, дало можливість виплекати і зберегти українську інтелігенцію й українське священство.

           «В рік 420-річчя Берестейської унії Ви з україно-центричних і патріотичних позицій оцінюєте і розповідаєте про цю подію, в захист сакральних й історичних наслідків якої виступили ті, кого так званий Львівський собор 70 років тому дав можливість зробити в’язнями сталінського режиму. Шкода, що не всі навіть в УГКЦ усвідомлюють те, що саме Берестя зберегло українську Україну, зберегло український східний обряд, українську мову в богослужінні й освіті, дало можливість виплекати і зберегти українську інтелігенцію й українське священство.

            Не будь Берестя ми, українці, були б ополячені й омосковлені, златинізовані й стали б частиною «русского мира», взагалі зникли б як нація. То ж пам’ятник-монумент варто спорудити на честь цієї видатної події української історії, а не замовчувати її в угоду тим, хто, засуджуючи уніятизм, виявляє нові прагнення з ліквідації Української Греко-Католицької Церкви і прислужується в такий спосіб нашим недругам».

            Наведена вище цитата належить президенту Української Асоціації релігієзнавців, заступнику директора і керівнику Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди Національної Академії Наук України, православному за віровизнанням професорові Анатолію Колодному. І адресована вона редакції часопису «Нова Зоря» з нагоди 25-ї річниці з часу заснування.

            Ці слова видатного українського вченого лунають у сьогодні як голос волаючого в пустелі: про 420-літній ювілей Берестейської Унії мовчить не тільки політичний і науковий істеблішмент України, але чомусь також сором’язливо замовчує цю знаменну дату пряма спадкоємиця Берестя – Українська Греко-Католицька Церква.

Таке недбале відношення до своєї історії пояснити з точки зору логіки важко. Проблема, очевидно, у цінностях (чи радше – у їх відсутності), які сповідують сучасні українські еліти. А досвід Берестейської Унії нині більш ніж актуальний і дуже пригодився би тепер у прямуванні України до спільного європейського дому! Саме завдяки Берестю перед Україною понад 400 років тому відкрився світ європейської науки, освіти, книгодрукування, сакрального мистецтва та архітектури, а найголовніше – постав цілком новий тип євангельського осмислення Вселенськості Христової Церкви, докорінно відмінний від деспотичного візантійсько-азійського.

              Унія започаткувала формування української нації, стала прологом створення хартії вольностей України, більш відомої як конституція Пилипа Орлика.  Врешті Унія сформувала новий тип українця – вільної людини з власною гідністю як найбільшим Божим даром і цінністю. Але, на превеликий жаль, над цим багатющим досвідом Унії та його застосуванням у сучасних реаліях життя України нині ніхто не працює…

              Найкращим підсумком неоціненних плодів Берестейської унії є слова ще одного великого православного українця, теолога, філософа і мистецтвознавця Дмитра Степовика:

               «Унія розширила традиційні культурні зв’язки України з романським Заходом, але не перетворила добровільного характеру цих зв’язків на умисні чи й насильницькі впливи», вона «…не становила жодної загрози творчим людям України – будівничим, малярам, переписувачам і друкарям книг, різьбярам. Навпаки, для них у Бересті широко відкривалося «вікно у Європу».

               За словами Д. Степовика, саме русифікація, а не «латинський чи протестантський Захід», «…підвела український етнос до порогу зникнення з обрію Землі».

               Чи глухі почують і сліпі прозріють після цих слів двох великих православних українців? Дуже хочеться вірити. Але надії майже нема…