- UK
ПАВЛЕНКО Павло Юрійович — доктор філософських наук, провідний науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (м. Київ)
Ігнорування античних гендерних стереотипів на рівні Нового Завіту як непритаманних для сучасних західних суспільств відкриває шлях для переосмислення ряду місць у Павлових посланнях, які обмежують в громадах права жінок-християнок, забороняють їм бути однаковими з чоловіками церковними служителями. Підсилює цю мотивацію, з одного боку, теза ап. Петра, який, на відміну від апостола язичників, перефразовуючи Книгу Вихід 19:5-6, недвозначно повчав, що всі віруючі — чоловіки і жінки — є “вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої (1 Пет. 2:9). З іншого боку, на це вказує і Книга Ісаї, яка наголошує, що в новозавітний період іудейської історії всіх віруючих — чоловіків і жінок — “будуть … кликати: Господні священики” (Іс. 61:6). Це підкреслює й Книга Об’явлення Івана Богослова, яка називає всіх без винятку християн “священиками Богові” (Об. 1:6; також див.: Об. 5:10, 20:6).
З огляду на це, деякі протестантські конфесії сьогодні активно впроваджують священицьке служіння жінок у своїх громадах, при цьому посилаючись і на зауваги Мартіна Лютера, який повчав, що розуміння всіх християн “священством царським” передбачає їхню рівність, рівноправність у лоні Церкви і таким чином заперечує поділ церковного загалу на клір і мирян [1, С. 9-82]. Згідно з Лютером, кожен вірний є священиком за фактом свого хрещення. Незважаючи на те, що рух за гендерне рівноправ’я у протестантизмі суттєво активізувався лише з початком ХХІ ст., окремі випадки висвячення жінок-служителів зустрічалися ще задовго до цього. Наприклад, у анабаптистів, англійських пуритан, квакерів (XVII ст.), методистів, баптистів, окремих “реставраторів” (ХІХ ст.). Початок публічного обговорення питання про уможливлення священицького служіння жінок сягає ХІХ ст. і відбувається в контексті руху за рівність жінок і чоловіків, за надання жінкам виборчих прав, проти дискримінації жінок у правовому полі, політичному та економічному житті. У ХХ ст. жіноче священство було радше винятком із правил — являло собою здебільшого поодинокі випадки і тільки десь з початком ХХІ ст. на хвилях руху за гендерні права проблема жіночого священства стала поступово легалізовуватись.
Ревізії гендерних стереотипів Нового Завіту змушують не лише переосмислити місце і роль жінки у християнстві, а й тягнуть за собою перегляд традиційних положень щодо розуміння особи Всевишнього, статевої орієнтації, уявлень про шлюб та сім’ю. Гомосексуальні відносини в окремих громадах стали настільки популярними, що одностатеві шлюби з кожним роком стають все більш популярними [2-5], а деякі пастори навіть перестають визнавати шлюб між чоловіком і жінкою християнською нормою [6].
Лютеранська Церква Швеції закликала духовенство використовувати сьогодні гендерно-нейтральну термінологію щодо Бога і не називати його “він” або “Господь” (“Пан”). Ця рекомендація увійшла до серії нововведень, внесених вищим духовенством Лютеранської Церкви в методичку для священнослужителів, створену понад 30 років тому, в якій наводяться інструкції для церковних практик. Так, за інструкціями більше не слід вважати Бога “чоловіком” чи, радше, особою “чоловічого роду”, оскільки він не є, власне, “людиною”, а тому “перебуває поза нашими гендерними визначеннями” [7]. Об’єднана Реформатська Церква ще у 1984 р. ухвалила рішення застосовувати по відношенню до Всевишнього як чоловічий, так і жіночий рід у всіх богослужбових текстах і під час богослужінь, а декілька років тому це рішення було уточнене — гендерна рівноправність має поширюватися ще й на наочну агітацію (картини, малюнки та вітражі на релігійні теми). А ось Англіканська Церква для викорінення гендерної нерівноправності на рівні Святого Письма в 1999 р. випустила нові збірники церковних гімнів, в яких Бога називають одночасно “Нашим Батьком і Нашою Матір’ю”. Певною мірою, такий висновок дуже подібний до уявлень про Бога гностиків: останні, вважаючи Бога непізнаваним, водночас приписували йому ряд як чоловічих, так і жіночих рис.
Показово, що Іриней Ліонський (ІІІ ст.), попри те, що був чи не провідним критиком гностичного християнства, повчав, щоб під час хрещення про Бога зауважувалось наступне: “З імені невідомого Отця всесвіту на правду — Матері всіх речей”. Про Бога як уособлення чоловічого і жіночого начал зауважували й інші визначні діячі християнства. Іван Золотоустий (IV ст.) пішов далі — назвав Христа водночас “і братом, і сестрою, і матір’ю”, а Ансельм Кентерберійський (XI ст.) поготів, визнав Спасителя виключно “свою Матір’ю”. Між тим, Бог Біблії, Бог Євангелії є чоловіком і то вже на тій підставі, що він є Батьком, Отцем Ісуса Христа, а останній, відповідно, є його Сином. Ні на яку жіночість Всевишнього Біблія не має й натяку, як нічого вона не говорить про те, що Месії він буде приходитись “матір’ю”, а той відповідно буде його “дочкою”. І все ж, факт є фактом — ті з сучасних християн, які є поборниками гендерної рівності, бодай і всупереч Біблії (і для іудейської її частини, і для християнської), прагнуть запровадити у християнстві нове віровчення про Бога-жінку, а то й взагалі — повчати про Бога у “неозначеному” чи “середньому” родах.
Щодо Духа Святого (Духа Божого), то на підставі івритського тексту Біблії він і справді постає там жіночого роду. Вживане там слово руах (רוח (rûwach)), тобто “дух”, є іменником жіночого роду. Навіть незважаючи на той факт, що у грецьких християнських текстах слово “дух” — пневма (πνευμα (pněuma)) середнього роду, останнє, слідуючи чинній біблійній традиції, все ж традиційно відносили до жіночого роду. Це доводить, приміром, апокрифічна Євангелія від Пилипа: “Деякі говорили, що Марія зачала від Духа Святого. Вони помиляються. Те, що вони говорять, вони не знають. Коли (бувало, щоб) жінка зачала від жінки?” (Євангелія від Пилипа 1:17 (згідно з іншою нумерацією, 17)). Подібне зі словом “дух” простежується і в Євангелії від євреїв: “Так зробила Моя мати, Дух Святий, взяла Мене за волосся і перенесла на гору Табор” (Ориген. Коментарі до Євангелії від Івана (Commentarii in Joannem) 11.12) [8].
До слова, гендерні переосмислення особи Творця притаманні й сучасному іудаїзму. “Бог — це жінка... Бог — жінка”, - наголошує рабин Маргарет Веніг, викладач гомілетики і літургії в Єврейському Союзному Коледжі в Нью-Йорку. “Бог воліла б, щоб ми прийшли додому. Вона сидить і чекає нас як в будь-який Йом Кіпур, терпляче чекаючи, коли ми будемо готові. У ніч всіх обітниць Бог не буде спати. Вона залишає двері відкритими, свічки запаленими і терпляче чекає нашого повернення додому. Можливо, в цей Йом Кіпур ми зуміємо подивитися в старіюче обличчя Бога і сказати: “Awinu Malkenu, наша Мати, наша Цариця, ми повернулися додому” [9]. А в 1996 р. був виданий новий варіант класичної праці іспанського рабина XIII століття Йони Гіронді “Ворота каяття”, в якій Бог постає “неозначеного роду”, оскільки замість традиційного “Отець” там нарочито вживається англійське “Parent”, яке може одночасно застосовуватись як до батька, так і до матері [10].
Загалом гендерно нейтральні терміни, на кшталт “вагітні люди” та “особи, що народжують”, які вважаються прийнятнішими для трансгендерних груп, все частіше використовуються у США, зокрема у тамтешніх ЗМІ (їх можна знайти на шпальтах таких видань, як CNN, The New York Times і The Washington Post). Аргумент щодо цього такий: “є певні люди, які не мають гендерної ідентичності, яка відповідала би чоловічій або жіночій, тому ми вважаємо, що наша мова повинна бути інклюзивнішою щодо таких складних питань” [11].
Якщо дещо відійти від нашої теми і зауважити на сучасних прикладах “політкоректних” корекцій біблійної термінології, то трактування Біблії з позиції гендеру лише започатковує нову традицію “осучаснення” змісту Святого Письма. Наприклад, з тим аби зняти антиіудейську напругу й антисемітські нотки в євангельських текстах, ряд сучасних перекладів навмисно подають слово “іудеї” як “іудейські духовні вожді”, щоб у такий спосіб унеможливити коментарі, за якими відповідальність за страту Христа Євангелія покладає на весь єврейський народ. Подібне, у свою чергу, провокує перегляд цілого масиву євангельських текстів, які за оригінальним змістом є антиіудейськими, а часом і взагалі — антиєврейськими.
Показово, що рух за гендерну рівність у межах окремих конфесій, переважно протестантських напрямків, обумовлено тягне за собою легалізацію не лише одностатевих зв’язків і шлюбів, не тільки ЛГБТ-спільнот в церковному середовищі, а й визнання на офіційному рівні практик, поведінки, морально-етичних норм, які засуджуються Біблією. Наприклад, керуючись начебто добрими намірами популяризувати Євангелію у середовищах так званих нетрадиційних спільнот, бажаючи принести її туди, де б євангельська проповідь не викликала спротив, а навпаки — була зрозумілою, а тому прийнятною, окремі євангелісти, орієнтуючись на слова ап. Павла, які, слід сказати, вириваються з контексту його листа (1 Кор. 9:20-23), аби не бути “білою вороною” серед тих, кого прагнуть євангелізувати, часто навіть свідомо стають практикувати аморальність. Наприклад, проповідництво із вживанням брутальної лексики серед байкерів, використання сучасних стилів молодіжної музики (рок, панк, реп) у богослужіннях, молодіжного сленгу тощо. А ось в одній із громад німецького Кельну вирішили практикувати так звані “еротичні служіння” в якості нового різновиду місіонерства, аргументуючи це тим, що статевий потяг має цілком духовну користь, а тому його слід неодмінно використовувати у літургійних і євангелізаційних практиках. На подібних служіннях, приміром, в еротичному запалі витанцьовують дівчата у легкому одязі, а всі присутні обіймаються і, слід так розуміти, не тільки у почуттях суто християнської любові-агапе. Утім чи не найдалі за всіх пішла інша громада — вона видрукувала еротичний фотокалендар для молоді, пояснюючи це тим, що, мовляв, Біблія жодним чином не забороняє демонструвати оголене тіло. Все зазначене, й подібне до цього, впроваджується з “благою” метою — задля популяризації Євангелії і збільшення у такий спосіб кількості членів церкви, оскільки старі методи євангелізації, на думку ініціаторів подібного, не “чіпляють” сучасних людей і належить активно осучаснювати церковне життя і церковні практики [12]. Задля популяризації Біблії у молодіжних андеграунд-спільнотах здійснюються ексклюзивні її переклади. Наприклад, в одному з таких перекладів, над яким працювали 15 американських і британських лінгвістів, які запровадили близько 45 тисяч виправлень (а це — 7% від оригінального тексту), свідомо замінили слово “stoned” (каменований, забитий камінням) на жаргонні “обкурений”, “обдовбаний” [13]. А ось у “Народній Біблії”, яку оприлюднив Матен Дрейер, пастор і засновник у Німеччині течії під назвою “Фріки Ісуса”, євангельський Спаситель замість хліба і риби множить гамбургери. 52 німецьких вчених-біблеїстів створили так звану “Зрозумілу Біблію”, в якій, замінили ряд “суперечливих” на їхній погляд положень на “толерантні”, аби не викликати дискомфорту у представників сексуальних меншин [14]. Новий данський переклад взагалі перевершив усі інші “політкоректні” Біблії, видаливши будь-які згадки в ньому про Ізраїль, поруч із цим обходить вживання звичних данських слів, які означають “гріх”, “благодать”, “милосердя”, “завіт” та ін., пояснюючи це тим, що, мовляв, сучасний читач їх просто не розуміє, а тому їх краще не згадувати [15]. Утім це вже тема для іншої розмови.
З усього видно, що західне ліберальне християнство, у своїх бажаннях реалізувати ідею про гендерну рівність, прагне повернути віруючого у той світ, який Новий Завіт закликає “не любити”. За позицією християнських модерністів сенс релігії Євангелій зводиться не до того, аби людина з надією зверталась винятково до божественного потойбічччя, а навпаки — наверталась до “цього світу”, в якому вона живе. Для цього християнські ліберали сьогодні активно створюють для релігії Христа нові соціальні передумови, які замість сповідування традиційно євангельської ідеї про зречення “цього світу” підводять віруючого до його (світу) прийняття, спонукають стати активною його частиною, бодай, що євангельські положення при цьому постають суттєво деформованими.
Список використаних джерел:
