Західноукраїнська Народна Республіка та її релігійна політика

Як відомо, ЗУНР виникла в результаті розпаду Австро-Угорської імперії [1]. Уже 18 жовтня 1918 р. у Львові розпочала роботу Конституанта — збори представників з українських земель, що входили до цієї держави. До її складу ввійшли українські депутати австрійського парламенту, Галицького і Буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини й Буковини, духовенства й студентства. Було утворено Українську Національну Раду – представницький орган українського народу Австро-Угорській імперії [2]. Наступного дня, 19 жовтня, ця Рада проголосила Українську державу на етнічних землях Галичини, Буковини і Закарпаття в складі трансформованої конфедерації незалежних держав Австрійської імперії [3]. Було вирішено виробити конституцію цієї держави й обрано президента Української Національної Ради. Ним став Євген Петрушевич, який мав чималий досвід політичної діяльності й обирався послом (депутатом) до австрійського парламенту.

Тим часом польська сторона зробила низку кроків, щоб перебрати владу в Галичині. Австрійська ж адміністрація не йшла на зустріч українцям. У такій ситуації в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. частини Січових Стрільців – українських збройних формувань у складі Австрійської армії, очолюваних полковником Дмитром Вітовським, зайняли найважливіші урядові установи у Львові. Австрійська адміністрація передала владу Українській Національній Раді. Остання 9 листопада 1918 р. створила свій тимчасовий виконавчий орган. 13 листопада його перетворено на уряд — Державний секретаріат. Того ж дня Українська Національна Рада затвердила «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії» [4], згідно з яким новостворена держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Закон визначав територію держави, яка включала українські етнічні терени Галичини, Буковини й Карпатської Русі-України. Площа її становила 70 тисяч квадратних кілометрів, населення — 6 мільйонів осіб. Цей конституційний закон був доповнений низкою інших законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 квітня 1919 р.). На чолі молодої держави опинилися діячі зі значним політичним досвідом – чого не скажеш про Українську Народну Республіку (УНР). Тому не дивно, що на фоні діяльності політиків-аматорів УНР діяльність очільників ЗУНР виглядає досить конструктивно.

Автором проєкту Тимчасового основного закону був один з найближчих співробітників митрополита Андрея Шептицького отець-василіянин Платонід Філяс. Безпосередню участь у розробленні документа брали сам митрополит А. Шептицький, також єпископи Йосафат Коциловський та Григорій Хомишин [5].

З самих початків створення ЗУНР цій державі довелося вести війну з поляками. 21 листопада 1918 р. польські військові частини захопили Львів. Українська Національна Рада переїхала до Тернополя, а з 2 січня 1919 р. перебувала в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Також румунські війська перейшли кордони ЗУНР і 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом й усю Буковину.

Керівництво ЗУНР здійснило низку кроків по об’єднанню із УНР, сподіваючись на допомогу з боку останньої (на жаль, ці сподівання виявилися марними). 22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту Злуки ЗУНР (Галичина) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР).

У січні-липні 1919 р., попри постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції, збройні сили ЗОУНР, Українська Галицька армія (УГА), вели кровопролитні бої з поляками. Попри певні успіхи українських військ, їх тіснила польська армія, що отримали значну військову допомогу з боку Антанти. 16-18 липня 1919 р. УГА перейшла за Збруч, а Галичину окупували поляки.

Варто вказати, зокрема, на конструктивні відносини між державними органами ЗУНР та релігійними організаціями. Греко-католицькі й навіть римо-католицькі священики входили до вищих владних органів. У деяких повітах представники греко-католицького духовенства були повітовими комісарами (старостами), міськими комісарами (бургомістрами) й сільськими комісарами (очільниками громад).

Уже 6 листопада 1918 р. Українська Національна Рада створила Державний секретаріат освіти і віросповідань. Спочатку його очолив знаний вчений і громадсько-політичний діяч, лідер Християнсько-суспільної партії професор Олександр Барвінський. Після переїзду урядових структур ЗУНР у Станіслав очільником цього Державного секретаріату став доктор А. Артимович, а вже з 17 квітня 1919 р. – Антін Крушельницький.

Уряд ЗУНР дотримувався конкордату, який уклала Австро-Угорська імперія з Ватиканом. Тому не зазнали руйнувань храми – як греко-католицькі, там і римо-католицькі. Ні один священик не був ув’язнений, не зазнав переслідувань за свої погляди. Не виникало ніяких дискусій щодо релігійної приналежності – у тому числі такої приналежності осіб, які працювали в державних органах. Державні ж органи не втручалися в церковні справи. Тобто на ділі реалізовувався принцип свободи совісті.

Варто також зазначити, що в ЗУНР було добре зорганізоване військове душпастирство. Й залишилось чимало хороших спогадів про відносини між капеланами й військовими [6].

Із липня по листопад 1919 р. місцем перебування керівництва ЗО УНР на чолі з її диктатором Євгеном Петрушевичем став Кам'янець-Подільський. 12 листопада 1919 р. тут відбулась остання спільна нарада урядів ЗО УНР та УНР. На ній Петрушевич запропонував усунути Симона Петлюру від керівництва як «нефахівця від оперативних справ». 17 листопада 1919 р. польські частини за домовленістю з Петлюрою зайняли Кам'янець-Подільський.

Напередодні приходу поляків, 16 листопада 1919 р., Петрушевич та група урядовців ЗО УНР покинули це місто. Вони були змушені переїхати через Румунію до Відня, де продовжили міжнародну діяльність щодо захисту очолюваних ними державного утворення.

2 грудня 1919 р. представники УНР та Польщі у Варшаві без погодження з представниками ЗО УНР підписали проект декларації, за яким УНР віддавала полякам Холмщину, Полісся, Підляшшя, Західну Волинь й Східну Галичину. 4 грудня 1919 р. офіційна дипломатична делегація ЗО УНР заявила посольству УНР у Варшаві та уряду Польської Республіки про денонсацію Акту Злуки. Остаточне юридичне рішення про скасування цього Акту керівництвом ЗО УНР відбулося 20 грудня 1919 р.

Протягом 1920–1923 рр. уряд ЗУНР постійно порушував перед Лігою Націй, Найвищою Радою і Радою послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території Галичини і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти в кінцевому рахунку віддали цей край Польщі. 14 березня 1923 р. на засіданні Ради послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Наступного дня, 15 березня 1923 р., уряд ЗУНР на еміграції припинив своє існування.

Незважаючи на складні обставини, в яких довелося діяти керівництву ЗУНР, ця держава продемонструвала високий рівень демократизму й гуманізму. На території ЗУНР за весь час її існування не було жодного випадку виступів проти цивільного польського населення, єврейських погромів, зберігалася відносна політична стабільність. ЗУНР стала прикладом сучасного державотворення, досвід якої, на жаль, належно ще не поцінований.

Примітки:

1. Про діяльність ЗУНР див.: Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. Львів, 1995.
2. Україна: антологія пам’яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. Київ, 2008. Т. 7. С. 429.
3. Там само. С. 430.
4. Там само. С. 447-448.
5. Яневський Д. Б. Конституційні акти Західноукраїнської Народної Республіки // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — 528 с.
6. Олесницький Ю. Церкви за української влади в Галичині. Діло, 1938, 4 грудня.