- Христос воскрес!

- Дякую, мене вже попередили.

Свята наввипередки

Оскільки я тепер живу у великому монастирі у Польщі, де спільнота нараховує трохи більше, ніж 20 співбратів, рух на подвір'ї за маршрутом монастир-церква та в самому будинку у Велику Суботу традиційно жвавий. Йдучи до себе в короткому проміжку між визначеними служіннями, я зустрів співбрата, що виходив з монастирської каплиці. “В нас Христос вже воскрес,” - поділився він зі мною і посміхнувся. Спало на думку: та ніби ще рано. Зазирнув до каплиці (всі молитви у Святому Триденні відбуваються у нас в церкві) — дійсно, біля святково оздобленого вівтаря брат-різничий вже виставив пасхал і фігуру воскреслого Христа.

Автоматична побожність і жива традиція

Коли я свячу великодні кошики у Велику Суботу, то з року на рік мене дуже веселить ситуація, як на слова молитви: “...благослови цей хліб і всяке печиво (...) благослови це м'ясо і шинку...” і так далі, — вірні, що принесли свої кошики, слухняно хрестяться. Прошу мене правильно зрозуміти: я не сміюся з людей (бо є десь в нас така “автоматична побожність”, наприклад, кому з львів'ян хоч раз у житті не привелося в поспіху перехреститись, пробігаючи біля опери? :) , але це дійсно кумедно виглядає.

В римо-католицькій традиції п'ятнична Літургія поклоніння Хрестові завершується перенесенням Пресвятої Євхаристії до Гробу Господнього. Там вона виставлена до поклоніння до першої пасхальної Літургії, пізнього вечора Великої Суботи. Сам Гроб Господень традиційно прикрашений квітами, насичений символами і неодмінно має фігуру Тіла Христа, яке було покладене до гробу.

В паузах між свяченням кошиків або під час довших хвилин моєї особистої молитви біля Гробу Господнього, я неодноразово за цей передсвятковий день помічаю дуже приємну ситуацію, від якої моє серце радіє. Кремезний батько провадить свого малюка за руку до Гробу, всаджує його собі на коліна і починає йому тлумачити побачене. Супер! Це справжнє життя християнської традиції. Одразу ж приходить думка про єврейський обряд Пасхи, як його відправляли ще за часів Христа. Тоді також найменші діти зверталися до батька, голови родини, з запитанням про те, а що ми сьогодні святкуємо, що ж таке сталося тої пам'ятної для послідовників Мойсея ночі? Ось що я бачу в такі моменти. Я бачу запитання: а що ж сталося тоді, тої ночі, коли всі гадали, що Христос вже не встане, залишиться в обіймах смерті назавжди.

Що може Христос почути про себе?

Звичайно, частіше мати підводить дитину до Гробу. І на жаль, причому незалежно від статі дорослого, я чую звичайне сентиментальне пояснення: “Диви, Бозя лежить”. Це нічого, що вся композиція і навіть світло підкреслюють Пресвяту Євхаристію, реального Христа, який також дивиться і слухає різних оповідок про себе біля свого Гробу. В більшості випадків я чую не відповідь на німе запитання малюка про фундамент своєї віри, не свідчення голови родини, не передання таємниці життя своїй дитині. Здебільшого я чую: “Бозя лежить”.

Так, можна покивати на те, що в цей день приходить багато тих, що зацікавлені більше кошиком, ніж Воскресінням Господа. Як у тому анекдоті про людину, що ходить до церкви тільки на пасхальну процесію: “От дивина, що не прийду до церкви, то все ремонт — навіть хоругви виносять!” Ось, недавно прочитав, що 39% українців ходять до церкви тільки на великі свята. Але що ж зробити з тим німим запитанням малюка, на яке так важко відповісти? Невже ж єдине, що ми, християни, можемо сказати наступному поколінню, це: “Бозя лежить”?

Сьогодні я почув найглибший з можливих богословський коментар на ці слова, який дала дівчинка десь трьох років: “Що, так собі... лежить?” Невіра дитини, що Бог, Творець, хтось надзвичайно могутній і добрий може просто так собі лежати — прошиває до глибини душі.

Дитина проти Ніцше

Дійсно, а як я ставлюся до основ своєї віри? Чи я не живу так, якби Бог десь так собі лежав, був виключений з мого життя. Чи Він для мене є Великим Відсутнім? Так може бути. Так може бути, незважаючи на всі мої кошики, пасочки, а часом навіть довгі молитви і справді драматичні пошуки і питання.

Часом ми так поглинуті формою, що втрачаємо суть. Ця ситуація стала для мене живою ілюстрацією. Ні, це неправда, що “Бозя лежить” (версія: батьки до дитини) / “Бог помер”(версія: Ніцше до історії). Бозя вже давно там не лежить. Та й який-такий Бозя? Як висловився Шимон Головня, слідів цього чудернацького створу ніяк не вдасться знайти.

Отже, немає солодкаво-інфантильного, немов шоколадного “Бозі”. Є Христос, який воскрес і є посеред нас. Дослівно. І всі наші великодні кошики і сніданки покликані не до створення псевдо-християнського “антуражу” чи забобонів, а для виразу тої генетично-євангельської пам'яті про досвід зустрічі з воскреслим Христом, що сідає біля нас, розділяє наш хліб, ділить з нами нашу щоденність.

Ох, це й самому важко усвідомити, то де ще цим плутати дитину, хіба вона спроможна це збагнути? Все і відразу — безперечно ні. Але пам'ятаймо: дитина звернеться до нас так урочисто, як тільки вміє, і запитає про фундамент її життя, запитає про свідчення нашої віри. Тож чи варто її кормити міфологічними вигадками?

Брати і сестри! Ми християни, належимо до різних конфесій, до різних Церков. Але ж є те, що нас єднає — це Він, воскреслий і живий! Христос посеред нас — є і буде! І це не пусті слова. Бажаю вам від щирого серця миру, благодаті, радості і чистого погляду серця, яке спроможне побачити свого Творця і Відкупителя і наповнитись радістю.

Христос воскрес! Воістину воскрес, брати і сестри, воістину воскрес!