Козаків прийнято вважати захисниками українського православ’я, хоча вони фактично нічого не зробили для його захисту перед московським імперіалізмом. Більше того, українські діячі творили міф про українців і московитів як один православний народ та саме російське “казьонне православ’я”.
Чому так було і чи була опозиція омосковленню українського православ’я, — про це та інше у третій, завершальній, частині розмови з проф. Петром Кралюком.
— Існує думка, що козаки від початків були захисниками православ’я. Проте історичні документи кажуть, що у XVI ст. серед тодішнього козацтва були представники різних конфесій, а навіть певні римо-католики, а єпископи підтримували їх діяльність. А зміни відбуваються вже у XVII ст., за гетьманування Сагайдачного. Історик Сергій Плохій у своїй книжці “Наливайкова віра” говорить про зміни у релігійних орієнтаціях козацтва саме на рубежі тих століть. А як на вашу думку, коли і під впливом кого чи чого та чому вони піднімають прапор захисників православної віри?
— Це просто гарний міф, що від самих початків козаки були православними й ревними захисниками цієї віри. Козацьке середовище довгий час було, можна сказати так, поліконфесійним. При цьому в їхньому середовищі були не лише представники різних течій християнства, а й мусульмани і навіть євреї. Наприклад, у козацьких літописах можна знайти таку думку, що одними з перших козацьких гетьманів були поляк Предслав Лянцкоронський та сілезець Бернард Претвич. Вони, наскільки можна судити, були й залишалися католиками. Покровителем козацтва був київський католицький єпископ Юзеф Верещинський. Він навіть виступив із проєктом створення козацької держави на теренах Подніпров’я.
Однак справді, в силу різних, передусім політичних обставин, козацтво на початку XVII ст. поступово стає захисником православ’я. Цей захист потрібен був йому, передусім його очільникам, аби постати автономною соціально-політичною силою. Бо саме в цей період козацтво остаточно оформлювалося як стан зі своїми інтересами й ідеологією. Власне, такою ідеологією для козаків і стало православ’я, котре тоді, як і козаки, не мало “повної легалізації”.
Козацтво й православ’я в тодішніх українських умовах ніби стали “братами по нещастю”. Фактично, на це вказував Михайло Грушевський. Звісно, серед козаків знаходилися очільники, які ставали на захист православного традиціоналізму. Це був не лише Петро Конашевич-Сагайдачний. Хоча його участь у цих процесах була помітна. Саме цей гетьман відіграв чи не головну роль у справі відновлення православної єрархії в 1620-1621 років, що стало поворотним моментом у боротьбі, яка велася між православними традиціоналістами, з одного боку, й прихильниками унії й католиками, з другого, в Речі Посполитій.
Чи приклалася до відновлення цієї єрархії Москва? Думаю, що так. Хоча прямих свідчень на користь цього немає. Радше, є опосередковані. Однак це відновлення було в інтересах московитів, а “відновлені єрархи” часто займали промосковську позицію.
— У 20х роках XVII ст. були старання відновити єдність Київської митрополії. За були і Могила, і Рутський. Не підтримали процес у Римі, але і козаки були категорично проти. Чому?
— Справді в кінці 20-их — на початку 30-их років XVII ст. робилися спроби відновити “єдність Русі”, тобто поєднати православних традиціоналістів та прихильників унії. І з одного, й другого боку були люди, що ладні були підтримати цю ідею. Це не лише Йосиф-Велямин Рутський і Петро Могила. Речником “єдності Русі”, зокрема, став Мелетій Смотрицький — один із найкращих письменників-полемістів того часу.
Однак були противники цієї єдності як з католицького, так і православного боку. Зокрема, ця єдність не сприймалася серед польського католицького кліру. Його представники були зорієнтовані на насадження західного обряду серед русинів, тобто українців та білорусів. Такі підходи в той час переважили й у Римі. Тому з католицького боку не було належної підтримки ідеї “єдності Русі”.
Противниками цієї єдності стало й козацтво. Тут треба враховувати, що в 20-30-их роках, особливо після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного, козацтво стало опозиційною силою до урядових структур Речі Посполитої. Звідси, зокрема, козацькі повстання цього періоду. При цьому ці повстання мали підтримку з боку кримських татар. Навіть деякі лідери цих повстань начебто були татарами. Принаймні такими вважалися Павло Бут і Тарас Федорович (Хасан). Певно, тут не варто скидати з рахунку мусульманського чинника. Єдність з прихильниками унії опозиційних православних традиціоналістів в очах таких же опозиціонерів-козаків сприймалося як зрада.
До того ж антиунійні настрої в козацькому середовищі підігрівалися тогочасним духовенством Константинопольського Патріархату, яке діяло в Україні. Тобто, скажемо так, соціально-політичні й соціально-психологічні чинники “наклалися” на чинники релігійно-ідеологічного й пропагандистського характеру.
— Виглядає дивним, що противники такої єдності були між собою ще більшими противниками — польські колоністи і козаки. Тобто кожна сторона керувалася своїми інтересами, які могли часом самі собі суперечити. Проте це дало такий наслідок, що єдність не було відновлена.
І все ж один з прихильників цієї єдності стає православним митрополитом. До слова, його хіротонія відбувається в осередку антиунійного руху. А чим загалом був важливий період Петра Могили, які зміни він вніс у церковне життя?
— В принципі, нічого дивного немає, що, здавалося, такі протилежні сили, як польські католики й козаки, стали противниками церковної єдності на руських, українських і білоруських, землях. Крайнощі сходяться. Для польських католиків Унійна Церква була чужою — і в плані обрядовому, і організаційному, зрештою, і в плані етно-культурному. А для козаків ця Церква сприймалася проурядовою і навіть, в певному сенсі, елітарною. Принаймні чимало української шляхти опинилося в унійному таборі. Наприклад, чимало унійних шляхтичів під час відомої Берестецької битви воювали на боці польського короля. А військо Речі Посполитої благословляв унійний Холмський єпископ відомою іконою Холмської Богоматері. Козаки ж орієнтувалися на “плебейську Церкву”. Навіть сам згадуваний Вами Петро Могила визнавав, що в Православній Церкві майже немає шляхтичів. Цю Церкву навіть іменували “наливайківською”, тобто повстанською.
Щодо внеску Петра Могили в церковне життя України й Білорусі, то тут можна довго говорити. В певному сенсі, він здійснив своєрідне реформування Київської митрополії — уніфікував богослужіння, розвинув церковну освіту, книгодрукування, ним і його сподвижниками був вироблений і дістав схвалення серед православних власний Катехізис. При цьому він часто звертався до досвіду Католицької Церкви. Окрім того, Петро Могила здійснював розбудову храмів міста Києва. Завдяки цій розбудові, власне, Київ повернув собі славу “православної столиці” на Сході Європи.
— Не дивно, що спадкоємець Могили митрополит Сильвестр Косов мав відмінне від Богдана Хмельницького і козацької старшини становище щодо союзу з Московією. І далі, в наступних десятиліттях, бачимо, що серед церковних діячів були поширені як антимосковські настрої, так і цілком промосковські. Зрештою, козаки нічого не зробили для того, щоби захистити митрополію перед загарбленням.
— Так, сподвижники й спадкоємці Петра Могили не мали промосковської орієнтації. Зрештою, і в Москві на них дивилися як на чужаків. Так варто відзначити, що Петро Могила звертався до московитів, сподіваючись отримати фінансову допомогу. Проте йому, фактично відмовили. Принаймні й наступник Петра Могили Сильвестр Косов, й інші єрархи Київської митрополії хотіли зберегти незалежність щодо Москви.
Проте серед української православного духовенства було чимало осіб, які з різних причин, меркантильних зокрема, ладні були служити московитам, йшли до них на поклон. Сильні промосковські настрої були і в козацькому середовищі. Адже під час і після Переяславської ради близько двох третин козаків присягнули московському цареві. Потім козаки не раз виступали на підтримку Москви. Варто згадати хоча б те, що вони, фактично, повалили гетьмана Івана Виговського, який прагнув справжньої автономії Гетьманської держави в складі Речі Посполитої. До речі, у Гадяцькому договорі 1658 року, який цей гетьман уклав із Річчю Посполитою, Київській митрополії надавалися широкі права. Однак більшість козаків цього не оцінили. Тому не варто було сподіватися, що козаки стануть на захист цієї митрополії на захист від посягань московитів — тим паче враховуючи москвофільські настрої серед них.
— Тобто це такий собі міт, який зручно плекати, але він руйнується фактами. А в той же час козацька старшина активно розбудовувала Православну Церкву, той самий Іван Мазепа, його попередники і наступники. Київський колегіум, закладений митрополитом Могилою, за Мазепи, його стараннями, стає академією. В архітектурі ми маємо славетне козацьке бароко. А в той же час маємо науковців, які приклалися до формування ідеї т.зв. “колиски народів” і триєдиності руського народу. Чому так? Чи не був у цьому конфлікт світоглядів? Якщо прочитати класиків сучасної української літератури, то ставлення до Московщини було далеко не всюди як до спорідненого, “свого” краю.
— Не варто переоцінювати поширення москвофільських настроїв серед козаків, передусім козаків Лівобережжя. Проте такі настрої були. Ви згадали Івана Мазепу. Не можна сказати, що він відігравав провідну роль у підпорядкуванні Київської митрополії Московському патріархату. Та все ж він у 1686 році належав до високопоставлених представників козацької старшини, фактично, був другою людиною в Гетьманаті. Чи чинив Мазепа якусь протидію цьому підпорядкуванню. Ні! Те саме стосується часів його гетьманування, яке наступило невдовзі після того підпорядкування.
Для Мазепи православ’я і в Москві, і в Києві були “майже ідентичними”. Хоча (і тут треба бути справедливими) Мазепа чимало зробив для культурної окремішності України від Московії — це і розбудова храмів, і Київського колегіуму, який за часів його гетьманування став академією, й видавнича діяльність. Інше питання, наскільки він (як і інші представники козацької старшини) у даному випадку були сепаратистами — хоча б у плані релігійно-культурному. Принаймні я б не переоцінював сепаратизм Мазепи. Він довгий час служив Петру І, якого, до речі, й привів до влади. Те, що потім він пішов в опозицію до Петра І й став на бік шведського короля Карла ХІІ, це вже окрема історія — переважно політична.
Щодо відмінності між росіянами й українцями в той період, то вони, безперечно, були. І говорити про якийсь “триєдиний народ” — це вдаватися до самообману. Інша річ, що з допомогою українців у другій половині XVIІ-XVIII століттях відбувалося окультурення московинів, навіть їхня європеїзація. Наприклад, справжньою “московською вірою” можна вважати старообрядництво. Так, ця віра в Московії виявилася гонимою. Але саме цікаво те, що чи не найбільшими гонителями старовірів виявилися українські духовні особи, книжники. Для них це була віра чужа, варварська. Отут, зокрема, й можна вести мову про різницю в світоглядах між нами й московитами.
— Ви кажете, що говорити про якийсь “триєдиний народ” — це вдаватися до самообману. Проте саме тодішні київські вчені, зокрема, Інокентій Гізель, приклався до закладення і поширення такої ідеї.
— Якщо говорити про Інокентія Ґізеля та деяких інших українських авторів того часу, тобто другої половини XVII століття, то їм ходило про те, щоб представити московитів та українців одним православним народом. Тим самим це обґрунтовувало для них можливість ставати “своїми” для московитів, займати високі становища в Московії, зрештою, здійснювати свою експансію, принаймні культурну, на московські землі.
Як до цього ставитися? Звісно, зараз ми це сприймаємо негативно. Однак варто враховувати реалії того часу й наміри представників тодішньої української еліти, культурної зокрема. Звісно, в діяннях їхніх було чимало меркантильного, кар’єрно-егоїстичного. Та все ж ці люди сподівалися, що вони перетворять Московію в “свою державу”. Можливо, хтось зараз сприйме це як вияв наївності. Але їм це вдалося (принаймні частково) зробити й цивілізувати московитів — правда, в кінцевому рахунку, на свою ж голову.
Але на хвильку повернемося до Ґізеля і його твору “Синопсис”, виданого в 1674 р. Як відомо, цей твір справив величезний вплив на формування історичної свідомості в московитів. Там представлена концепція “перетікання” руської династії з Києва до Галича, а потім до Москви. Ця концепція, на перший погляд, “підносила” Москву, як нову столицю Русі. Але ця ж концепція також підносили й русинів-українців з їхнім Києвом, звідки пішла руська династія. Зрештою, цей твір мав на меті піднесення й Києво-Печерської лаври, настоятелем якої й був Ґізель.
— Історик має оцінювати події не з позиції свого часу, а у контексті процесів того часу, який досліджує. Тому нам важко зрозуміти чим керувалися ті козацькі і церковні діячі, які пішли на підпорядкування Київської митрополії під Москву у 1685-1686 роках. Чи вони розуміли наслідки того всього? Чи була якась опозиція цьому?
— Спроби підпорядкувати Київської митрополії Московському патріархату робилися відразу після Переяславської ради. І близько тридцяти років велася боротьба проти цього підпорядкування як з боку представників духовенства, так і окремих представників козацької старшини. Тобто опозиція була! Чи було розуміння наслідків такого підпорядкування? Щось певне сказати з цього приводу важко, оскільки чітких документальних свідчень про це немає. Але те, що цей “церковний Переяслав” сприймався багатьма представниками елітарних верств тодішнього українського суспільства, це факт. Проте протистояти тиску Московії на Лівобережжі й у Києві було складно.
На Правобережжі, яке знаходиться під владою Речі Посполитої, такого московського тиску не було. І тут несприйняття підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату вилилися в конкретні дії. Саме після згаданого підпорядкування галицькі православні єпархії, Львівська й Перемиська, котрі від початку унії лишалися найбільш стійкими осередками православ’я на Правобережній Україні, “раптом” стали унійними. Це, власне, й стало наслідком “церковного Переяслава”, одним із актів протидії йому. Галицькі православні єрархи у виборі між Москвою й Римом все таки обрали Рим.
— Якщо охаратеризувати в загальних рисах, як російська держава ламала автономність, самобутність Київської митрополії? Чи були якісь спроби чинити опір, намагання зберегти питомі риси київського християнства?
— Так, звісно, в Україні зберігалися православні традиції, відмінні від московських. Наприклад, московити забороняли й нищили церковну літературу, яка видавалася в Києві в XVII і навіть у XVIII століттях. Водночас перед українськими видавцями ставилася вимога, аби вони дотримувалися “московського канону”. Однак тим часом на українських землях поширювалися церковні видання Почаївського монастиря, який став унійним.
Православ’я на українських землях, попри тиск московитів, лишалося достатньо демократичним. Фактично, до початку ХІХ століття зберігалася в Україні виборність духовенства, що не подобалося московитам. На цьому ґрунті виникали конфлікти. Про це, зокрема, дуже гарно розповідається в повісті Івана Нечуя-Левицького “Старосвітські батюшки та матушки”. До речі, цей письменник походив із священницького середовища й чудово описав традиції та звичаї українського духовенства.
— Це відчувалося також і у творчості Шевченка, який робив різницю між “казьонним” Саваофом і біблійно-євангельськими темами.
Проте репресії проти українськості у середині та другій половині ХІХ ст. починалися саме на церковній тематиці, із заборон використання української мови у церковній сфері. А чи вдалося повністю знищити цей дух окремішності, чи він таки у чомусь зберігся до початку ХХ ст.?
— Справді, якщо згадати Валуєвський циркуляр 1863 р., який, фактично, забороняв видання українською мовою, то всі ці заборони почалися після того, коли починають з’являтися переклади книг Святого Письма розмовною мовою українського люду. Російське імперське керівництво ладне було толерувати художні твори українською мовою. Зрештою, вони не мали великого поширення. Та й на них дивилися як на таку собі літературну гру на одному з “діалектів” “російського язика”. До речі, тривалий час українська розмовна мова в Російській імперії використовувалася для написання переважно творів гумористичного характеру, т. зв. котляревщина. Лише романтики й Тарас Шевченко спробували зламати цю традицію. Інша справа — Святе Письмо українською мовою. Тоді цей “діалект” ставав літературною мовою, “високим стилем”, набував поширення. Адже для людей того часу саме біблійні книги були найбільш уживаною лектурою.
У цьому контексті стає зрозумілим те, що Російська Православна Церква, яка разом із державними структурами здійснювала політику омосковщення в Україні, вперто не дозволяла проводити богослужіння українською мовою. Бо це б привело до утвердження української мови. Тому й так звана Українська Православна Церква, яка, насправді, є філією Російської Православної Церкви, заявляла й заявляє, що українська мова не є богонатхненною. А такою є лише церковнослов’янська. Хоча, насправді, церковнослов’янська мова батюшок УПЦ — це не що інше, як малограмотний суржик російської мови нібито на церковнослов’янській основі.
Однак повернемося до вашого питання, чи вдалося духовенству України зберегти свої давні релігійні традиції у ХІХ столітті. Як на мене, на підросійській Україні вони зазнали суттєвої деградації. На це була спрямована русифікаторська політика вищого російського духовенства, яке переважно очолювало релігійні структури на українських теренах. Якщо ж говорити про збереження цих традицій, то вони переважно зберігалися в середовищі греко-католицького духовенства Галичини.
— Проте в середовищі української інтелігенції Наддніпрянщини зберігалася національна свідомість та місцеві традиції. Той самий Олександр Кониський, Володимир Антонович, Пантелеймон Куліш та інші плекали українську культуру, історію. А чи були якісь яскраві, можливо мало відомі постаті у церковному середовищі, які не змоскалилися повністю?
— На жаль, таких постатей я не бачу. У XVIII ст. чимало вихідців з України займали вищі єрархічні становища в Російській Православній Церкві й були відомими релігійно-культурними діячами. Феофан Прокопович (як би ми до нього не ставилися — але це помітна постать), Стефан Яворський, Дмитро Туптало…
Феофан Прокопович чи Стефан Яворський — носії православного світогляду. За їхніх часів, здавалося, не існувало імперського “казьонного” православ’я, бо імперія тільки ставала на ноги. І ці люди з православним світоглядом протистояли московському православ’ю, традиції якого їм видавалися дикими. Однак саме ці люди стояли біля витоків “казьонного” православ’я. Так, Яворський був місцеблюстителем патріаршого престолу, а потім президентом синоду Російської Православної Церкви. Щодо Прокоповича, то він був головним промотором церковної синодальної реформи в Російській імперії. І саме ця реформа, зрештою, й привела до появи “казьонного” православ’я.
А ось у ХІХ ст. маємо іншу ситуацію. Тепер переважно на терени України присилали єрархів з Московії. А духовенство України демонструвало покірність і лояльність до Синоду та імперського керівництва, часто ігноруючи українські релігійні традиції. Взяти хоча б Київську духовну академію, котру в нас до недавного часу апологетизували, а то й апологетизують далі — зі всіма її орестами новицькими, памфілами юркевичами, сильвестрами гогоцькими… Це була інституція, котра насаджувала московське (саме так — московське!) православ’я в Україні, а її діячі справно виконували імперські завдання. Не даремно Орест Новицький був реальним автором Валуєвського циркуляру, Памфіл Юркевич, котрого в нас апологезитують як чи не найголовнішого представника “філософії серця”, викладав у Московському університеті й реально стояв біля витоків т. зв. російської релігійної філософії, а Сильвестр Гогоцький, ще один відомий викладач Київської духовної академії, завзято воював з українським національним рухом.
Реально православні церковні інституції “підросійської України” були силою, спрямованою проти українського національного відродження, в ліпшому випадку — деякі їхні діячі займали до нього нейтральну позицію. Тому не дивно, що коли в 1917-1918 роках постало питання про творення Української Автокефальної Православної Церкви, в Україні так і не знайшлося серед православного духовенства яскравих лідерів, які б очолили цей процес.
— А загадані у питанні діячі? Вони не були представниками “офіційного” або “казьонного” православ’я, але ж носіями православного світогляду.
— Так, ці діячі українського національного руху в ХІХ й на початку ХХ ст. не представляли “казьонне православ’я”. При цьому багато хто з них був носієм православного світогляду. Наприклад, це можна сказати про Пантелеймона Куліша, який перекладав Біблію українською мовою. Також варто згадати Миколу Костомарова, який демонстрував свої симпатії до православ’я. Достатньо прочитати хоча б його “Автобіографію”. Зрештою, до людей з православним світоглядом можна віднести й Михайла Грушевського — попри його позитивістську орієнтацію. І такий прикладів можна навести чимало.
Однак це були світські люди. Серед православного духовенства Російської імперії ми не зустрічаємо національно орієнтованих лідерів. Тому не дивно, що після визвольних змагань 1917-1921 років спостерігаємо “похід” деяких світських українських діячів до православ’я. Показовою в цьому плані є постать Івана Огієнка, який став знаним православним діячем.
— На завершення, пане професоре, як на Вашу думку, яким чином очищення історичної пам’яті українців може вплинути на їх сучасну самоідентифікацію та інші процеси у суспільстві?
— Ми жили, а й почасти далі живемо в полоні російських історичних та культурних міфів. І повірте — тут ще багато треба зробити, щоб очиститися від них. Зокрема, це стосується й церковної історії. Принаймні необхідно переосмислити історію прокатолицьких та унійних тенденцій, які мали свій початок ще з часів давньої Русі, але трактувалися й продовжують у нас часто трактуватися в плані негативному. Хоча саме ці тенденції пов’язували нас із “справжньою” Європою, до якої ми буцімто прагнемо.
Однак все ж певна робота робиться. І робиться саме під впливом чинника нинішньої російсько-української війни. Саме ця робота, сподіваюся, нарешті відверне нас від Москви й поверне обличчям до “європейського дому”. Бо, попри все таке різне, українці — це європейці, а не якісь євроазійці. Й саме реальне усвідомлення цього мало би стати важливим чинником нашої самоідентифікації.
Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".
##DONATE_TEXT_BLOCK##