Нині, перед реальною загрозою навали «русского міра», який, як і століття тому, наступає на Україну широким фронтом в повному бойовому спорядженні – і мілітарно, і духовно, - чи не настала найвища пора, щоб сповнилася пророча візія Блаженного Григорія, і ми, українці, нарешті вже від нинішнього року почали разом з усією Вселенською Церквою, разом з усім цивілізованим християнським світом єдиним серцем і вустами славити Різдво і Воскресіння Христове, а не плентатися й надалі у хвості московського православія?!

Наведене у заголовку гасло у середині 1920-х років сформулював класик української літератури Микола Хвильовий. Він гостро відчував небезпечний дисбаланс в українсько-російських культурних відносинах, вважаючи, що панування російської культури в Україні закріплювало її, України, колоніальний статус.

Але ще за десять років до Хвильового суть цього ж  гасла, але в сфері духовно-релігійній, обґрунтував Єпископ Станиславівський Григорій Хомишин.

Цьогоріч виповнюється 100 років від початку Першої світової війни. Вже з перших її днів театр військових дій розгорнувся в Галичині, а у вересні 1914 р. до Львова прибули генерал-губернатор граф Георгій Бобринський і тисячі адміністративних урядовців: таємна російська поліція, представники московського православія, провідники галицьких москвофілів, які перед початком війни змушені були переїхати до Росії. Москвофіли разом з єпископом Євлогієм і Г. Бобринським розпочали брутальну агітацію проти Греко-Католицької Церкви.

Офіційний звіт жандармського полковника Мезенцева стверджує, що протягом кількох місяців московської окупації Галичини жандарми провели біля 1200 арештів й понад 1000 обшуків; за постановою генерал-губернатора Бобринського вислано вглиб Росії 578 людей (серед них – Митрополит Андрей Шептицький і 34 греко-католицькі священики). За сім місяців російської окупації царська адміністрація при допомозі місцевих москвофілів свідомо знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, українські книжки, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Було пограбовано багато українських установ культури, зокрема НТШ, вивезено найцінніші речі з бібліотек і музеїв, зокрема, з Перемишля викрадено корону-мітру Данила Галицького, якої досі росіяни нам не повернули. Українську мову московські окупанти повністю ігнорували, а за спілкування нею – переслідували.

У статті «До історії Галицької Руїни 1914-1915 рр.» видатний український історик С. Єфремов писав: «Хмари російських чиновників в мундирах і рясах обсіли Галичину і прикладали тут до діла свій випробуваний у бюрократичному насильстві і крутійстві досвід, дикі над нею експерименти творячи».

Отож, кількамісячна «місіонерська» діяльність РПЦ в Галичині спричинила повну дезорганізацію релігійно-духовного життя УГКЦ. Ситуація ускладнювалася й тим, що Львівська Архієпархія і Перемиська Єпархія фактично залишились без ієрархічного проводу: Митрополит Андрей Шептицький перебував на засланні в Росії, а Єпископ Перемиський Константин Чехович, не витримавши окупаційної наруги, тяжко занедужав і в квітні 1915 року помер. Єдиним правлячим Єпископом в Станиславові залишався Владика Григорій Хомишин.

І в цих неймовірно тяжких обставинах, з огляду на зовнішні російсько-окупаційні та внутрішні москвофільські загрози, Єпископ Хомишин прийняв тверде рішення – провести у своїй Єпархії календарну реформу, відмовившись від анахронічного Юліянського календаря і приймаючи новий Григоріянський. Ось як він аргументував цю необхідність у своєму Пастирському Посланні «Про післанництво українського народу в католицькій Церкві» від 15.02.1916 р.:

«…Порушу ще одну справу, котра є ще більше пекучою і котра принесла нам ще більше шкоди як щодо віри католицької, так і також щодо нашого становища державного і народного. Маю тут на гадці календар Юліянський, котрий вважається зазвичай календарем російським. У зносинах життєвих і суспільних ми уживаємо календаря нового, тобто Григоріянського, але всі свята і торжества обходимо згідно з давним календарем, тобто Юліянським, разом з російськими шизматиками. Сего я зовсім не можу собі пояснити: яким чином цей календар може нас в’язати? Всі це відчувають, всі визнають, що цей календар не має основи астрономічної, що для нас шкідливий, а однак донині ми не відважились ані одним кроком наперед поступити…

 Дотримання проте далі з нашої сторони давнього календаря Юліянського, і то серед нинішніх подій і обставин, і то з огляду на нахабство російської шизми, було би провиною непростимою. Цю нашу впертість неможливо нічим оправдати, хіба нашою короткозорістю, через яку недооцінюємо найбільшої небезпеки і найсильніших впливів з російської сторони.

…Хто ми є? Бо якщо ми не маємо нічого спільного з державою російською, то чому тримаємось календаря російського? Чи це не відбилось на нас страшними і вражаючими наслідками в часі подій цеї світової війни?... Чи такі потрясаючі трагедії були би мали у нас місце, або в такій мірі, якщо би ми були раз зірвали всякі мости впливам і агітаціям російським в нашім народі? А одним з таких мостів, і то найсильнішим, є якраз обходження свят і торжеств церковних після календаря російського».

Які вражаюче пророчі слова Блаженного Григорія! Навіть не віриться, що з часу їх проголошення минуло сто літ і ми знову перебуваємо в стані окупаційної війни, оголошеної нам Росією, і залишаємось безсилими перед агресором, бо, серед багатьох інших  залежностей, і надалі міцно пов’язані з ним календарно-обрядовою пуповиною!

Календарній реформі Владики Григорія так і не судилось звершитися. Щоправда, згідно його постанови, празник Благовіщення у 1916 році Станиславівська Єпархія відзначила 25 березня згідно з Григоріянським календарем, але після того ура-патріоти та москвофіли підняли такий вселенський лемент, що Блаженний Григорій змушений був відкликати своє рішення, хоч до кінця свого мученицького життя був переконаний у правильності й актуальності своєї ініціативи, пишучи з гіркотою:

«Справді, велика шкода, що введення в життя календаря Григоріянського в цілій (Галицькій) провінції не може зараз наступити. Се був би епохальний пролом в житті нашого народу…»

***

Нині, перед реальною загрозою навали «русского міра», який, як і століття тому, наступає на Україну широким фронтом в повному бойовому спорядженні – і мілітарно, і духовно, - чи не настала найвища пора, щоб сповнилася пророча візія Блаженного Григорія, і ми, українці, нарешті вже від нинішнього року почали разом з усією Вселенською Церквою, разом з усім цивілізованим християнським світом єдиним серцем і вустами славити Різдво і Воскресіння Христове, а не плентатися й надалі у хвості московського православія?!