В нашому сьогоднішньому контексті, санкції для російських ресурсів – абсолютно правильна річ. Коли закінчиться інформаційна війна з Росією, і країні не загрожуватиме саме існування цих мереж на її території, можна буде переглянути ці санкції. Але спосіб впровадження став, можна б сказати, фіаско.

Багато противників заборони деяких російських сайтів в Україні, в тому теж соціальних мереж, говорять про непослідовність цього кроку. І тут мушу погодитися.

Сам факт закриття цих ресурсів, повністю підконтрольних ворожим Україні службам, яке б добро вони не приносили окремим громадянам України – це добрий факт. В тому – і лише в тому – контексті, який маємо. А це контекст гібридної війни проти України. Навіть якщо цю війну не відчуває на собі більшість громадян України, для країни в цілому остаточно нічого доброго присутність цих мереж на її території не принесла б.

Проте, спосіб закриття став дійсно непослідовним. Не було жодної серйозної підготовки, було замало загальноукраїнської інформації щодо згубної дії в цілому для країни цих ресурсів, не було поступовості. І таке виривання «тепер і повністю» з рук громадян їх речей, через які вони спілкувалися, вели бізнес, слухали музику, створювали групи, навіть проукраїнські, вели іншу діяльність, стало болючим. Крики, осуд, навіть деколи істерика – зрозумілі.

Колись в одній українській римо-католицькій парафії, ще на початку 90-х років, велася Служба Божа виключно словацькою мовою. Ця мова була не рідна для парафіян, проте вони вважали, що лише ця літургійна мова – властива, і з її використання – багато користі. Спроби щось змінити вважалися зрадою, посяганням на свободу віросповідання, загрозою їх віросповіданню і т. д. А тому, всі розмови про українську літургію зустрічалися в штики...

Священик запропонував спочатку молитися «Отче наш» на Службі українською, так сказати, щоб «збагатити наше літургійне життя». Через рік, запропонував молитву вірних теж вести українською, щоб було «своїми словами», а не зі словацького молитовника. Ще через рік «Символ віри» став українською. Далі – деякі співи. Потім – деякі молитви священика. І так, років через 10-12 повністю вся Служба стала українською в українській парафії, а через 20 років люди вже і не пам'ятають, що колись все було словацькою. Перехід відбувся безболісно. Сам перехід був абсолютно правильною річчю, але і спосіб переходу – теж.

Повторюю, в нашому сьогоднішньому контексті, санкції для російських ресурсів – абсолютно правильна річ. Коли закінчиться інформаційна війна з Росією, і країні не загрожуватиме саме існування цих мереж на її території, можна буде переглянути ці санкції. Але спосіб впровадження став, можна б сказати, фіаско.

Так, немає у нас 10-12 років на «інформаційну розкрутку», але хоча б рік, чи навіть декілька місяців інформування населення що до чого з цими сайтами, чим вони є насправді, не зважаючи на все добро, яке черпають з них громадяни країни, які реальні загрози становлять ці мережі в режимі тотальної інформаційної війни - все це зробило б забанення цих ресурсів набагато менш боліснішим. Частина населення і так не погодилася б, але це була б незначна частина...

Що ж тепер? Тепер уже трохи пізно, бо справу зроблено (хоча дехто надіється, що ще все повернеться, «як було», навіть петиція створена, щоб «не допустити заборону»). Проте, виходячи з принципу: краще пізно, ніж ніколи, варто тепер подавати ту необхідну інформацію населенню, показувати, що незважаючи на добро окремо взятого громадянина, є ще справа державної безпеки. Ну і звичайно, створювати своє... Колись Службу на словацькій було замінено, бо була Служба на українській. Фейсбук – це добре, але розкрутка свого теж повинна бути. Можливо, що тепер навіть буде більше стимулу.