Межова. Невелике селище на Дніпропетровщині, де ще кілька років тому життя текло розмірено: базар у центрі, дитячий сміх біля школи, вечорами — розмови на лавках біля під’їздів. Люди знали одне одного по іменах, віталися, ділилися новинами.

Але тепер усе це — у спогадах.

Обстріли стали настільки частими, що тиша тут перетворилася на диво. Російські КАБи падають на поля й подвір’я, розбиваючи хати, забираючи життя. FPV-дрони літають над головами людей і знищують життя.

В якийсь момент людям стало зрозуміло: лишатися — небезпечно. І мешканці почали поволі виїжджати. Хтось із сумкою в руках, хтось із дітьми на руках, хтось навіть без документів — лише з тим, що встиг прихопити.

Багатьох дорога привела до Дніпра, бо це близько від дому, бо є можливість швидко повернутися до рідного селища. Саме тут, у волонтерському хабі “Доброго ранку, ми з Маріуполя”, у владики Сергія мешканці Межової зустріли одне одного знову. Люди, які ще недавно бачилися щодня в магазині чи на пошті, тепер обіймалися, як рідні, мов після довгої розлуки.

У хабі їм надали гуманітарну допомогу, юридичну консультацію. Але найціннішими були розмови.Поки чекали видачі люди згадували своє селище:

«Пам’ятаєш, як улітку в нас біля ставка дітвора купалася?»
«А як Іван Петрович щороку вішав гірлянди на все подвір’я?» , «Сусідку Галю пам’ятаєш? Кажуть, загинула під час обстрілу...»

Хтось розповідав, що його донька виїхала до Польщі й тепер телефонує щодня. Хтось мовчав, стискаючи в руках фотографію дому, якого вже немає. У цих розмовах багато болю, але й теплої надії — адже вони не залишилися сам на сам зі своїм горем.

Тут у хабі, де діє проєкт “Дорога надії”, Межова продовжує жити — в обличчях, у пам’яті, у мріях про повернення. Бо навіть серед темряви й втрат люди вірили: колись вони знову зберуться вдома, не в волонтерському центрі, а на своїй землі. І, що туди їх приведе саме дорога надії.