Блог Ольги Недавньої_image

Блог Ольги Недавньої

Про уроки на Хресній дорозі України, що триває

28 квітня, 18:01
Кожен з нас, від керівників Церков до пересічних віруючих та невіруючих, має вчитись все життя, і враховувати його уроки. Хресна дорога України поки продовжується, але від нас великою мірою залежить не тільки те, скільки часу вона ще триватиме, але і які дасть плоди.

Кожен з нас, від керівників Церков до пересічних віруючих та невіруючих, має вчитись все життя, і враховувати його уроки. Хресна дорога України поки продовжується, але від нас великою мірою залежить не тільки те, скільки часу вона ще триватиме, але і які дасть плоди. У тому числі — і у плані розуміння процесів, що відбуваються у духовно-культурній та релігійно-церковній сферах, їх співвідношення з суспільним розвитком, з політичними подіями, та наших місця й ролі у цих процесах.

Уроки можна і варто брати з усяких подій; тих, що дотичні сфери релігієзнавчих досліджень, останніми місяцями було аж надто багато, і стосуються ті події, прямо чи опосередковано, і церковних очільників, і священослужителів та мирян, і всіх пересічних віруючих та невіруючих. Найбільш на слуху при цьому те, що роблять церковні чинники в Україні, і те, як реагують на війну Росії проти України найвідоміші церковні чинники закордонні. Серед таких подій — Хресна дорога у Ватикані.

Практично всі представники Церков, яким не байдужі інтереси України, зреагували адекватно на планований (заздалегідь, ще до повномасштабного наступу Росії) сценарій цієї Хресної дороги: єпископи РКЦ в Україні та Глава УГКЦ у коректній формі, але наполегливо висловились про те, що задум прийшовся невчасно тактично, невідповідно поточній в Україні ситуації, та є, як мінімум, сумнівним з точки зору стратегічної мети. Притому ніхто з них не сказав Папі Франциску “па-па” (ані до, ані після події). Натомість чинники РКЦ та УГКЦ працювали по всіх можливих своїх каналах з ватиканськими чинниками, щоб вплинути на ситуацію, і частково їм це вдалося: сценарій був змінений: дражливий текст був забраний, хоч візуал залишився незмінним. Очевидно, представникам РКЦ в Україні та УГКЦ на майбутнє варто прикладати більше зусиль і для того, щоб інформувати Папу та ватиканських чиновників про реальний стан речей в Україні та навколо, і для того, щоб у Ватикані було більше проукраїнських чинників.

Представники ПЦУ були переважно більш-менш стримані (у межах ввічливості) у своїх критичних оцінках, протестанти здебільшого традиційно утримались. Чого не скажеш про пересічних віруючих (і особливо — невіруючих) всіх Церков та конфесій: тут розкид реакцій був великий, але беззастережної підтримки задуму майже не спостерігалось, натомість лунало багато критики (з неї — дуже багато обґрунтованої), а також “до побачень” Папі, припущень з погано приховуваною, або й не приховуваною радістю, що прямо завтра греко-католики його залишать та приєднаються до ПЦУ, і пропозицій скасувати запрошення Франциску до України. З написаного в соцмережах та на шпальтах різних Інтернет-видань ясно, що далеко не всі автори знайомі як з першоджерелами з Ватикану, так і з історією питання (зокрема, за якими принципами та яким чином функціонує організація, яка є найстаршою на даний час на Землі безперервно діючою інституцією, що впорувалась з різними кризами та з власними очільниками різної ефективності). Що було б непогано надолужити, перш ніж вдаватись до емоційних реакцій. А тоді вже оцінювати, і бажано — не тільки окремі кроки цієї (та інших) церковних інституцій, а всю їх діяльність, історичну і до наших днів. Власне, тоді й окремі кроки можна буде оцінювати не лише точніше, але й корисніше — в сенсі наших реакцій на них, а ще краще — планувати та здійснювати наші кроки на випередження.

Останнє особливо стосується української влади, але також — і ширшої української громадськості. Світська влада має бути прагматичною, і використовувати будь-які чинники у інтересах держави, її громадян. Це значить: не поспішати сваритись будь з ким, хто цим інтересам сприяє (навіть і не стільки і так, як нам хотілося б) і може сприяти. А, оскільки таких добродіїв, які дбають виключно про наші українські інтереси, та при тому не припускаються ніяких прорахунків та помилок, і в самій Україні менше, ніж хотілося б, остільки від дій всіх та всяких іноземних — не очікувати стовідсоткової користі та навіть повного розуміння. І працювати над тим, щоб всі чинники, у т.ч. іноземні, у т.ч. церковні лідери, були докладно поінформовані про те, що в нас робиться. Останнє може й має бути і справою посполитою, оскільки державні структури не завжди з цим встигають. Не так емоційні писання і мемчики, як донесення інформації про те, що, чому і як саме в нас відбувається, що ми про це думаємо, чого очікуємо і чого не хочемо, а заразом — і який у цьому всьому може бути інтерес зовнішніх чинників, - допоможе отримувати від них більше того, що нам хотілося б. І від церковних лідерів, і від усіх іноземних чинників.

Папу Франциска (як і Патріарха Московського Кіріла) сьогодні критикувати легко, і не зробив це досі лише лінивий. Я теж не стрималась від скорих емоційних оцінок — надто вже обурлива була ця спроба замирення на Хресній дорозі у Ватикані. Як науковець можу наголосити, що такі тенденції досягти миру, які б християнські мотиви вони не мали, гірші, ніж образливі для українців — вони неефективні тут і тепер, а потім та колись може і не настати, якщо ми не переможемо зараз. У цій ситуації більше цікавих, у т.ч. й науковців, стали частіше вдаватись до уважного знайомства з першоджерелами, і знайшли на офіційному сайті Ватикану невідповідності у подачі матеріалів різними мовами: українською відсутні деякі дражливі подробиці. Як “прокол” таке було б надто вже по-дитячому для такої організації, як Ватикан, отже, що цим прагнулося сказати — варто ще подумати... І для початку варто все ж таки перевірити й порівняти всі джерельні матеріали самотужки, як і належить сумлінним дослідникам.

Також цікаво слідкувати за тим, а що ж роблять інші церковні лідери поза Україною: навіть протестантські могли б бути виразнішими на публічний загал, вже не кажучи про Константинопольського патріарха, який якось залишається переважно в тіні у цій ситуації (на офіційному сайті Константинопольської Патріархії, де, до речі, нема української мови, - лише чотири документи за час загострення війни, й у них не згадується, що цю війну веде проти України Росія, і немає звернень до українців). Можливо, Патріарх Варфоломей, як, вірогідно, й усі інші церковні лідери, нині робить щось суттєве якраз у тіні. Так чи інакше, всім не завадило б робити все можливе корисне пошвидше...

А нам, релігієзнавцям — добряче поміркувати зокрема над тим, що Україна може реальне мати з можливого візиту Папи Франциска (а також — гіпотетично — інших церковних лідерів), що з цього приводу варто радити українській владі, та які меседжі поширювати через ЗМІ.

Теги: #Блоги

Останні новини

Вчора