«Проблема зла». Саме так найчастіше говориться про цей феномен, яким є зло, з точки зору філософії. І саме тоді це стає «проблемою», коли береться до уваги Творець світу, яким є «добрий Бог». Питання до сих пір не вичерпане, остаточної і задовільної для всіх відповіді не знайдено. Спроби остаточних відповідей зазвичай призводили до автономізації зла, до різних форм дуалізму, тобто до твердження, що в світі існує не одне якесь начало, але два незалежні, собі ворожі і постійно собі протиставні. З цього приводу проблема зла була теж аргументом проти існування всемогутнього Бога, як Єдиного Начала, Який усе створив і усім керує.

Критика релігії з цього приводу мала місце вже давно, а сучасних форм набрала в ранньому новому періоді, як наприклад у Девіда Г’юма (1711-1776). Коротко кажучи, аргумент проти існування Бога звучить так: якщо Бог існує і є Добрим та Любов’ю, а також керує всім через своє Провидіння, як можна виправдати, що дозволяє страждати і вмирати мільйонам невинних? Здавалося, що дуалізм, тобто існування незалежно, «пліч-о-пліч» двох автономних сил, Бога і зла, вирішувало цю проблему. Проте з цього виходила інша проблема: це вже не був у такому разі Бог у розумінні Абсолюту, всемогутності, єдиного Начала всього. З’являється класичний «парадокс всемогутності», яким займалися вже від давніх часів багато мислителів, філософів чи теологів.

Щоб якось вирішити цю проблему з дуалізмом, деякі мислителі, передусім представники первісної теософії, твердили, що ці два начала мають своє джерело в Бозі, а отже Бог нібито породжує зло. На приклад, Фрідріх Шеллінг (1775-1854) у своїх пізніших творах твердив, що протилежності – це щось обумовлене, вони існують у світі людей, натомість у Бозі немає цього обумовленого поділу, у Ньому добро і зло якимось чином тотожні. Однак така постановка питання чинить зло чимсь суб’єктивним, чимсь іншим «самим в собі», аніж воно є «для інших». Можливо тут Шеллінг зазнав впливу Канта, згідно якого нам доступні лише феномени, зовнішні прояви чогось, а не його внутрішня і справжня суть. А це теж тому, що ми все розглядаємо у часі і просторі, які теж суб’єктивні, і насправді знаходяться в нас самих, а не реально «назовні», поза нами. У всякому разі на зовні вони геть інші і непізнавальні. Може тоді і зло насправді добре, а нам лише здається, що воно погане? Всі однак теорії так чи інакше мають свої коріння.

Зло як історично філософська проблема

Свого часу Платон твердив, що причиною всякого зла є матерія. Так як матеріальний світ, згідно Платона, існує вічно, тому і зло вічне. А одночасно і Бог вічний. Тут проявився дуалізм Платона. Бог за посередництвом Деміурга впорядкував хаотичну матерію, звідси у матеріальному світі з’явилося добро. Проте, що більше десь матерії, і що менше вона організована, то більше там залишилося зла. У людині від Бога є добра душа, і вона постійно бореться з матеріальним тілом. На нижчих від людини ступенях буття зла взагалі все більше. Натомість що далі «вверх», у світ ідей, то зла все менше, аж врешті воно повністю зникає, бо там є лише нематеріальний Бог-Добро і його ідеї. Насправді, справжнє і істинне буття – це буття ідей, вільних від зла, натомість існування матеріальне, що конечно супроводжується з «існуванням-у-злі», є в принципі існуванням лише умовним, є як би «тінню», недосконалим відображенням того справжнього. Отже, щоб позбутися зла, людині належить визволитися з пут матеріального, передусім зі свого тіла, але теж відійти з цього світу у «світ інший».

Концепція зла у Платона у певній мірі покривалася з пантеїстичними поглядами щодо світу стоїків, згідно яких існує лише Одне Буття, досконале і вічне, решті натомість це лише еманації цього Єдино Буття чи відображення, як говорив Платон. Світ взагалі є досконалою гармонією, але щоб ця гармонія існувала, потрібне зло. Натомість людина по відношенню до зла може бути чи то пасивною, і не боротися з ним, чи то активною, і таким чином перемагати його, одночасно розвиваючись сама. Ця концепція зла, до речі, пізніше була присутня і у неоплатонізмі. Наприклад, Августин у своєму творі «Про град Божий» твердитиме, що присутність фізичного зла більше впливає на гармонію у всесвіті, аніж це було б за його відсутності (див. Августин, Про град Божий, ХІ, 22). Тома Аквінський під впливом Августина писатиме про це у «Сумі проти язичників», ІІІ, 71.

Учень Платона, Аристотель, говорив про Бога, як про Першого Рушія, який був теж принципом всякого добра у світі. Натомість, причиною зла згідно Аристотеля (і тут він подібний до свого вчителя) є матеріальність світу, чи вірніше – матеріальна частина буття, однак Перший Рушій не має з цим злом нічого спільного, мало того – навіть не знає про його існування. Пізнання Богом світу, зла, людей, чи взагалі всього Ним сотвореного, вводило б у Ньому певні зміни, тобто недосконалість. Чому однак існує зло тут, у цьому світі? Бо мусить, тому що інакше навколишня природа і все, що тут бачимо, було б нематеріальне. Але тут у Аристотеля є один важливий момент, який вплинув на розуміння природи зла на цілі віки а навіть тисячоліття вперед, особливо у християнстві.

Згідно Аристотеля, буття і добро – тотожні. Іншими словами, коли говоримо «існуюче» розуміємо це як «добре», і навпаки. Причому, все це екстраполюється: немає якогось буття, яке не було б добрим, і так само, все, що добре, так чи інакше має своє буття. Звідси, логічний висновок: зло не має свого власного буття. Воно якось там звичайно існує, бо говоримо про нього, досвідчуємо його, проте це існування лише в переносному сенсі, не в буттєвому, не в субстанціональному. Можна ще сказати інакше: не існує абсолютне зло, тобто «зло суцільне», якесь буття без чогось ще, аніж крім зла, бо тоді б щось таке повністю знищило буття, яке, пам’ятаємо, тотожне з добром. Зло абсолютне – це небуття, а небуття, тавтологічно кажучи, немає. Найчастіше про зло у цій перспективі говоритиметься, як про «відсутність добра», чи «відсутність буття».

Цю концепцію зла як privatio bonum пізніше перейме Августин, від нього і теж безпосередньо від Аристотеля – Тома Аквінський, і потім вже більшість томістів до наших часів включно. Особливо у Орігена це видно, коли він ще в ІІІ столітті писав: «Не можна думати, що Бог є причиною існування зла, ані не можна вважати, що зло має власне існування (hypostasis). Порочність не існує так, як би вона була чимось живим, ніколи не постає перед нашими очима її суть (ousia), як реально існуюча» (пор. Про начала, ІІ, 9, 2; пор. теж: Коментар до Йоана, ІІ, 17).

Отже, зло – це коли чогось бракує, а не коли щось є. А тому, так як щось таке як абсолютне зло не існує у своїй субстанції, лише завжди як якась недосконалість чи якась вада на чомусь доброму, то ані не є воно «конкурентом» Бога, ані не могло бути Ним створене. Ця теорія зла, хоча і має свої слабкі сторони, досить значно укріпила позиції теодицеї, скасувавши одночасно дуалізм. Залишається лише питання в зв’язку з цією теорією зла: чому існують ці вади чи ця відсутність добра у якомусь бутті, в тім теж і передусім – у житті людини? І чи не є така теодицея спробою «врятувати Бога коштом людини?», як твердив німецький філософ Ганс Блюменберг (1920-1996) у своїй книзі «Легітимність Нового часу» (Die Legitimität der Neuzeit, 1966).

Типи зла

Ще Філон Олександрійський, єврейський релігійний мислитель і сучасник Ісуса Христа, говорив про «метафізичне зло», тобто про той тип зла, з яким найбільше проблем у мислителів – чи то філософів, чи то богословів. Потім Готфрід Лейбніц (1646-1716) ввів це поняття в обіг, і таким чином, подібно як загалом це робила християнська традиція, розрізняв три типи зла: метафізичне, фізичне і моральне. Метафізичне – це недосконалість, фізичне – це страждання, моральне – це гріх. Згідно Лейбніца, метафізичне зло стосується всього буття, крім Буття Абсолютного. І це не тому, що цьому є якась таємнича причина чи що це буття в цьому винувате, а лише тому, що воно на відміну від Буття Абсолютного, тобто Бога, має обмеження, які виникають з самого факту, що ці буття були створені. А отже, ці обмеження – це брак вічності, абсолютної досконалості, абсолютної доброти, брак безкінечності, всемогутності і т. п. Коротко кажучи, жодне буття не є Богом крім самого Бога, а тому у кожному бутті є неконечність їхнього буття, існує в ньому в тій чи іншій мірі недосконалість, тобто метафізичне зло. Тут ще варто пригадати, що Лейбніц вважав наш світ найдосконалішим з можливих, не зважаючи на існуюче в ньому зло, просто це зло – це щось менш досконале, ніж Творець цього світу.

Як Лейбніц пояснює існування зла у своєму знаменитому творі, виданому 1710 року, «Теодицея»? Пояснення він виводить з іншого свого вчення, а саме з вчення про монади, з яких складається весь світ. Монади – це автономні творіння, всі різні і незалежні, сотворені першомонадою – Богом. Це різні субстанції, буття, все живе і неживе. І в цьому мусить бути метафізичне зло, певна недосконалість, інакше монади стали б абсолютними по своїй природі і не відрізнялися б від першомонади, від Бога. З метафізичного зла, згідно Лейбніца, виникає можливість фізичного, тобто страждання, а воно дане Богом, щоб людина досягала вищого добра. Страждання – це або кара людині за щось, або педагогічна міра, виховання у напрямку вищих цінностей. А взагалі, як статистично зауважує Лейбніц, у процентному відношенні у житті людини щастя і радості набагато більше, аніж горя і страждань, тобто фізичного зла. Врешті, моральне зло існує тому, що Бог дав людині свободу, і або забирає цю свободу, вирішуючи проблему морального зла, тобто гріха, або залишає її, і тоді моральне зло продовжує існувати у світі. Бог вибрав те друге, бо свобода – це основа розумного буття.

Якщо метафізичне зло є чимось досить теоретичним, чимось, що як і решта метафізичних питань, вимикається нашому розуму, то вже фізичне зло людина досвідчує постійно. Це різні руйнівні катаклізми у природі, страждання, хвороби та інші прикрості, які людині приносить світ. Також у самій людині мають місце фізичні недосконалості, на приклад психічні розлади, сум, страх, депресія, незнання, помилки. Все це прояви фізичного зла. Натомість смерть – це найвища міра фізичного зла, яке разом з нею переходить у зло метафізичне, і тому тут вже ніхто не може з цим ніяк собі порадити, навіть якщо з фізичним злом ще можна якось часом дати раду.

Що стосується морального зла, то воно вже відноситься до царини етики, і проявляється тоді, коли з’являється невідповідність між діями людини і певними нормами, чи то такими, що виникають з природнього права, чи такими, що базуються на релігійному праві, а часто також і тими, що випливають зі встановленого права. Тут уже мова буде або про свідомість і добровільність людини, і тоді це моральне зло називатиметься у багатьох релігійних системах гріхом, а у світському законодавстві – злочином, або на неусвідомлених чи не добровільних діях, тоді відповідальність з людини знімається повістю або частково, проте зло не перестає бути злом, хіба що може трансформуватися з морального у фізичне. Нерідко теж моральне зло є джерелом різних анти людських ідеологій, що призводить до загибелі інших людей.