Блог Володимира Волковського_image

Блог Володимира Волковського

Філософ, релігієзнавець, аналітик. Співробітник Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Одне з гасел: "Якщо я щось написав, і мене не лають щонайменше з двох боків, то уважаю, що написав невдачно" (М.П. Драгоманов)

Три питання для Церков після расизму і Хресної Дороги

17 квітня, 15:41
Три питання для Церков після расизму і Хресної Дороги - фото 1
За неповний тиждень у Ватикані сталися дві болючі події: ХІІІ стація Хресної Дороги, де дві італійки "мирили братні народи" України і Росії, і звинувачення європейців, що добре ставляться до українців, в расизмі. Це ставить питання про долю і роль Церков народів Центральної Європи у світі.

Ідея об’єднати на 13-й стації Хресної дороги у Колізеї поряд росіянку та українку, що живуть в Італії вже понад 20 років – збурила Україну і (хоч Ватикан і спробував покращити ситуацію) поставила руба три наріжні питання для Католицької Церкви і християнства взагалі:

  1. Яка є постава християнства і Церкви у сучасній політиці і суспільному житті?
  2. Яка роль і суб’єктність у житті Церкви і християнства не лише України, а всієї Центральної Європи (насамперед, Польщі і Литви)?
  3. Що найважливіше у ставленні сучасного християнина і Церкви до суспільних проблем?

Про них я хочу поміркувати у цей Страсний Тиждень, у світлі подій у Єрусалимі – пришестя, страждань, страти і смерті Христа. Адже ми, християни – це люди, створені, оформлені, виховані цією історією, від Входу в Єрусалим до Воскресіння. Цей відрізок календаря – унікальний. Саме зараз в наше релігійне життя різко і разюче проривається Історія, конкретна Подія глибокої давнини (стаття про це). Ця Подія для нас – більш важлива і більш реальна, ніж вся «сучасна реальність». Ми всі її проживаємо. Вона творить нашу віру, свідомість, життя. Ми повинні взяти на себе Хрест Христовий, наслідувати Христа. З цією історією ми повинні порівнювати все, що відбувається довкола. Ми – християни, доки ми живемо у світлі тієї Події.

Що ж вона говорить нам про наші питання? Що ми бачимо сьогодні і що робити?

1. Яка постава християнства і Церкви у сучасній політиці і суспільному житті?

Як ставиться Церква і взагалі християнство до сучасної політики?

Що є цінне і праведне – Сила (Влада) чи Істина?

Ісус у час цього тижня відповідає на це чітко: істина вище за силу і владу. Віддайте кесареві кесареве і не провокуйте Мене. Не намагайтеся вловити.

Не було б у тебе наді Мною влади, якби не Той, що згори, дозволив тобі її мати. Царство Моє не від світу цього. Він не займається дипломатією з Пілатом.

Ви не від світу, як і Я. Світ буде вас ненавидіти і вбивати. Начальник цього світу – сатана. Він є джерелом усіх влад і царств. Але майте мужність – Я переміг світ.

І апостоли це чітко розуміли: кого належить слухатись, людей чи Бога? Вони іронічно всміхалися як єврейському синедріонові, так і римським губернаторам. Реверанси «владі» чітко поєднуються з розумінням: «без Бога не буває влади». Істина перевищує владу. А істину перевищує Любов.

Пілат

Століття християнської історії – частіше це віки жалюгідного приниження перед Владою і Силою. Це ще тим більш жалюгідне, що принижувалися ті, хто за визначенням мав би знати, що жодна істина і правда не походить від влади. Зрештою, попри всі прогинання перед можновладцями і силою, істина пробила собі дорогу. Попри всі лабіринти і зигзаги шляху, християнство таки збудувало цивілізацію, де правда, свобода, гідність таки більш-менш вищі за силу і владу. Де цінності та істина перевищують владну могутність. Не завжди, не послідовно, але «загалом та в цілому».

І зараз ми бачимо війну між тими, що вважає, що «Сила визначає право» (а Сильний повинен брати те, що він хоче і зважати лише на інших Сильних) – і тими, що вважає, що істина, цінності, свобода – вищі за силу Сильного, всі люди однакові, рівні, вільні та гідні.

І вже немає напівтонів. І вже чітко видно, хто є де.

Чому ж так боляче, коли Папа (чи інший християнський лідер) – замість мужнього і чіткого свідчення Віри починає слизьке виляння між «усі винні» та «усі добрі», «просто поцілуйтеся і живіть дружно»? Чому це образливо?

Коли це робить умовний Штайнмаєр – хоча навіть він вже цього не робить – чи Макрон, це принаймні зрозуміло. Коли це робить богоборчий людиножерний Китай – це цілком природно. Геополітика, бізнес, ланцюжки поставок і ринки, ну, все зрозуміло. Діалектика і система Сили, Влади, Капіталу. Сильний править світом і встановлює правила. Тут принаймні звір на місці звіра.

Коли ж це говорить той, хто віками боровся за звання «намісника Христа», хто за визначенням є спадкоємцем і хранителем Віри Євангельської та Апостольської – це несумісно і «невчасно», як каже патріарх Святослав.

Католики дуже люблять пафосні фрази: «не можна мовчати на гріх, слід прямо називати гріх гріхом, мужньо його викривати аж до мучеництва». «Що спільного між Христом та Веліаром?».

Особливо вони люблять це говорити щодо «постільних» тем.

Православні теж люблять ці слова – але частіше за все застосовують їх до юрисдикційних бодань ріжками за канонічні території.

Всі і в т.ч. протестанти дуже люблять говорити про гріх, коли це стосується непослуху Церкві, а особливо критики пастирів і пасторів.

Але де це називання гріха – гріхом?

Де чітке називання, хто є грішником, насильником, убивцею, ґвалтівником, хто вчинює безліч смертних гріхів, хто проливає кров, що волає до неба?

І не можна сказати, що хтось не знав. Тут не треба складних конспірологій і розслідувань. Інформації вдосталь. А "щоб миритися, треба бути принаймні живими"

І це – виклик для всіх церков і всіх християн.

Три питання для Церков після расизму і Хресної Дороги - фото 91533

Доки ми будемо у політиці, у суспільному житті, займати антихристиянську і аморальну позицію? В гіршому разі – підлещуючись до Сильного, щоб його використати. В кращому разі – ховати голову в пісок беззмістовних і пустих «любвеобильных» декларацій.

2. Яка роль і суб’єктність у житті Церкви і християнства не лише України, а всієї Центральної Європи?

Ця війна особливо загострила питання про голос Центральної Європи в Церкві, особливо в Католицькій і в протестантських інтернаціональних церквах. І дуже добре показала, що цей голос часто надто схожий на пусте місце.

Не секрет, що історично «контрольний пакет акцій» в Католицькій церкві тримали західні європейці (здебільшого італійці, що ділили пакет з французами, німцями та іспанцями). 90% пап – етнічні італійці.

У ХХ ст.. відбулась справжня революція. Іоанн Павло ІІ став першим папою не-італійцем за 455 років, по ньому був німець, а вже папа Франциск, хоч і з Аргентини, але етнічний італієць. Основна вага Католицької Церкви переноситься на глобальний Південь. Проте тим не менше, основні інтелектуальні і фінансові центри – це Західна Європи та США, і саме вони задають горизонт світогляду, мислення, а воно випливає із їхнього життєсвіту, який дуже відмінний від нашого.

Сталася цікава ситуація. «Перший світ», Західна Європа, лишається у силі і владі, є «видимим» (тобто тим, кого бачать) у першу чергу. Глобальний Південь стає «видимим», і йому «призначена» роль бідної нещасної упослідженої жертви, такого собі універсального страждальця. Наочна спадщина колоніалізму і все таке. Південь бачать і жаліють.

А де тут Центральна Європа – на схід від німецького кордону? Де поляки, чехи, словаки, балканські словяни, балти, не кажучи вже про Україну? Де ціла половина Європи?

А їх нема. Їх не було видно і раніше – у «класичні золоті часи» це були знедержавлені області, що належали німецьким династіям, а Польща і Угорщина були надто віддалені і слабкі для європейських справ. Це була «внутрішня» колонія Європи – ціла половина Європи була по суті колонією для іншої половини. Її не бачили і не хотіли ані бачити, ані чути.

Бачили і чули лише «Росію». Росія – Московія – змогла змусити себе почути внаслідок кривавих завоювань, коли стала Сильним, великою державою, що становить силу і загрозу. Росію побоювалися, Росією лякали, але з Росією радо мали справу, бізнес. Росію активно залучали до «розв’язання європейських справ». Спочатку вона була дуболомом за викликом – то Англія, то Франція її залучали до своїх «розборок». Але таким чином, Росія мало-помалу пробиралась всередину. І одного дня виявилось, що Росія володіє половиною Європи. По суті, Росія просто захопила «велику колонію Європи», простір між Берліном і Москвою.

Росія розпалась, але Захід так і не почав «бачити» цю частину Європи. Ніхто не блював від огиди, коли на серйозному рівні йшли розмови про «повагу до російської сфери впливу», коли високочолі володарі світу із Заходу «рішали», чи належать Польща, Литва чи Україна до «природної російської сфери інтересів», чи ні. Але біг з ними, з політиками, мова про церкви.

А в Церкві та ж сама ситуація. Центральні європейці, від Одри до Дніпра, досі майже «невидимі». Вони досі майже не впливають на формування політики Церкви. Їхня думка і почуття нічого не значать.

Три питання для Церков після расизму і Хресної Дороги - фото 91532

А що сказати, коли бачиш тривалу Ostpolitik Ватикана? По суті, ця Ostpolitik – типова колоніальна політика, яка «бачить» у якості суб’єкта лише Росію. В часи Варшавського договору чи Священного Союзу це ще якось можна було розуміти – Росія володіла як не всією, то половиною Центральної Європи і тримала ніж на горлі кількох католицьких націй. Але як пояснити це в ХХІ столітті, коли вся Центральна Європа не є сферою російських впливів? Чому Ostpolitik зосереджена на Росії, російській культурі і релігії? Де Балкани? Румунія? Україна? Вони є лише предметом торгу? «Ватикан не спромігся за всі ці роки розділити теми України і тундри»?

Чи не огидно кардиналам обговорювати долю греко-католиків і російські протести щодо «як ті уніати заважають росіянам жити?».Так ніби греко-католики – це просто річ, яку справжні господарі кудись передають? Чи не огидно вислуховувати всі ці російські забаганки, які просто принижують їхніх братів у вірі? Чи не бридко потім обніматись і підписувати декларації? І для чого?

В Росії мізерна кількість католиків. Росія – і особливо РПЦ – всередині продовжує розпалювати пекельну ненависть до католиків і уніатів. Благословляє на священну війну проти Заходу.

Пряма війна – це прекрасний час поставити перед Ватиканом руба питання про пріоритети. Дружба з апріорним ворогом, що все одно проти тебе веде злобну пропаганду – чи реальні мільйонні католицькі народи, на чию думку вам байдуже? Російські імперські забаганки і «не сердіть злого ведмедя» - чи біль і страждання ваших католицьких народів? Чия оптика – Москви, чи об’єднана Варшави-Львова-Братислави-Вільнюса-і т.д.? Зрештою, ви з католиками чи з росіянами?

Якщо серйозно, католики Центральної Європи повинні зібратися разом і жорстко сформувати власну суб’єктність. Не для того, щоб протиставитися умовному «Заходу» в особі Риму-Берліну, чи Сходу, в особі Москви, взагалі не для того, щоб протистояти чи воювати. А для того, щоб стати видимими в світі Церкви, щоб перестати бути сірим межикраєм між Берліном і Москвою. Щоб бути собою. Поодинці ані Львів, ані Варшава, ані Будапешт на то не здатні. Лише консолідована позиція.

3. Що найважливіше у ставленні сучасного християнина і Церкви до суспільних проблем?

Інакше кажучи – які пріоритети і принципи повинна поставити перед собою Церква в усіх своїх іпостасях – як Спільнота, як Тіло і як Корпорація? Які пріоритети і принципи для кожного християнина?

Сила чи Правда?

Віками Церква і християни обирали Силу-Владу замість Істини-Правди,– виправдовуючи і захищаючи Владу, прогинаючись під волю Государя («чия влада, того й віра»), закликаючи до максимального конформізму. Чесноти смиренності, кротості, покірності, послуху ставились вище чеснот любові, мужності, гідності. «Послушание выше поста и молитвы». «Posłuszeństwo ponad nabożeństwo». Це личило би якомусь ісламу чи брагманічному індуїзму з його культом ґуру і аморальністю світоладу. Але в устах християн, які нібито ростуть на Новому Завіті і на історії Страстей Христових – це ніби кощунство і богохульство. Вся історія Нового Завіту і Страстей Христових – це історія, де істина, гідність, мужність, любов – нерозривно взаємозв’язані, неможливі одна без іншої, і чітко протиставляються «покорі». Один Бог Отець і Йому покора, Soli Deo gloria. Де ж це в усій історії?

В мирні часи це трошки бентежить, але зрештою терпиться. Але така війна, як в Україні, до болю вирізьблює, наскільки це безбожно і антихристиянське. Україна зараз – це криштально чистий приклад, де Сила-Влада проти Істини-Правди.

А це конкретні висновки для Церков.

Чи зможуть Церкви остаточно порвати з рабством у ніг можновладців і світодержців?

Іоанн Павло ІІ відомий насамперед своєю дивовижною Мужністю і Мудрістю. Він зробив дві великі речі. Він кинув виклик комунізму і всій його кровожерливій машині. Він проголосив, що основна ідея християнства, основа віри – це ідея Гідності і Свободи Людини. Це завдало колосального удару всім диктатурам, це подолало фейкове і штучне розділення між «лібералами» і «католиками», це дозволило Церкві стати неймовірно відкритою і ідеологічно сильною. Бо це – справді те, що сказав би Христос. І тому відомий соціолог релігії Хосе Казанова називає Папу «першим громадянином вільного світу». Бо в його особі Церква стала адвокатом і захисником цілого людства, свободи та істини проти влади і сили.

В основі – Людина, її гідність і свобода.

Чи зможуть Церкви і християни утриматися на цій висоті?

Чи зможуть вони називати зло – злом, злочинця – злочинцем? Хоча б так «героїчно, радикально, рішуче», як вони вимагають у царині статево-сімейно-ґендерній?

Коли йдеться про сім’ю чи ґендер, про ґеїв і прайди, чи про марші феміністичних рухів, наші милі християни перетворюються на справжніх добрих хрестоносців, що мужньо таврують зло, готові ледве не кулаками його зупиняти, і вимагають бути дуже принциповими і безкомпромісними. «Нічого спільного між Христом і Веліаром!», кричать вони і рвуть на грудях сорочку.

Але коли мова йде про реальне убивство десятків тисяч, масові зґвалтування, геноцид (це слово американського історика Тимоті Снайдера) – куди дівається вся ця рішучість і непохитність? Вони миттю перетворюються на таких нерішучих зайчиків-котиків Леопольдів, які щось там мурликають про «не все однозначно», «братні народи», «обніміться і разом несіть хрест», «передача зброї Україні є розпаленням ворожнечі». Взагалі, надто багато уваги до України – це расизм, сказав Папа. Але щось зло і злочинця поіменно не назвав. І нагороди не забрав. І це в кращому випадку. Це ще не дно.

Бо є дно – це купа християн, усіх конфесій, які в Росії всіляко підтримують криваву різанину. Це ціла РПЦ. Це нікчемне бекання християн з СНД, які співчувають нашому горю, але жодного разу не засудять самого злочинця і не назвуть зло по імені.

Назвати зло по імені – та ніхто! Таке відчуття, ніби це стихійне природне лихо, чи прибульці з космосу. Війна в Україні, жахіття, кровопролиття – усі уживають дієслова третьої особи дійсного способу і безособові форми речень.

А де ж ваша рішучість, мужність і непохитність у справах віри та істини? У бік прайдів чи за абстрактну сім’ю ви можете грізно трясти камінням, а як до Путіна і Росії, так у яке місце сховався ваш язик?

Але перед нами «радше авторська фантазія за мотивами телесюжетів, а не рефлексія над реальним досвідом тих, кого зібралися “мирити” у Ватикані», зауважує Олена Кулигіна.

Емоції – емоціями, біль – болем, але питання цілком серйозне.

За останні 20 років проглядається тенденція, що роль і постава християн у суспільстві поступово заганяється у ґетто сексуальної тематики (ґендери всякі, аборти, подружнє життя, тощо). Із ширшої – «реальної» - політики християн витіснили надійно, їхнього голосу там не чутно. Чи це зроблено за активної підтримки самих християн, чи просто в певний час певні організації та ідеї були розкручені певними колами, а широкі християнські маси проковтнули наживку, що апелювала до їхніх власних уявлень і не викликала опору? Чи всі Церкви втратили пильність і стали жертвою дикої маніпуляції?

Важливо лише факт – тенденція є.

Ця тенденція – дуже погана для самого християнства.

Вона погана для людства. Бо виявляється так, що життя і смерть мільйонів людей – це «неоднозначно», треба подумати і пограти в кота Леопольда. А от нюанси сексології і статевого життя – це страшнюча річ на рівні падіння Люцифера. Це можна зрозуміти у ізольованому мирному світику в якій-небудь Норвегії. Але у глобальному світі – це виглядає просто як блюзнірство.

Це дуже вигідно для ворогів християнства і Церкви.

Християни самі на догоду своїм ворогам виставляють себе як обмежених фанатиків, які стурбовані лише сексуальною сферою, але яким байдуже реальні біди мільйонів. Які обмежуються загальними фразами і заявами, але дуже бояться казати в лице сучасним Іродам і Пілатам.

Що вибере Церква?

Папа цілує прапор України

Про расизм замість висновків

Одночасно папа і очільник ВОЗ заявили щось чудне. Виявляється, те, що європейці приймають українців краще, ніж сирійців чи африканців – це ознака того, що «ми досі лишаємося расистами».

Здивувало, що Папа – глава Церкви, яка так критикує лібералізм і всяку розпусну нечисть, говорить суголосно із главою ВОЗ, організацією, що в принципі позитивно ставиться до всяких ґендерних інновацій.

Здивувало, що європейці – що добре прийняли українців – це расизм. Звісно, що це не малось на увазі. Але come on, guys, це прочитали саме так.

Не дивно, що українців це дуже образило. Навіть більше, ніж насильне показне цілування двох панянок з Італії нібито українського і російського походження.

Європейці добре приймають українців – виявляється – не тому, що вони просто онлайн бачать абсолютно безпрецедентну, немислиму війну, вперше з 1945 року в Європі, абсолютно невиправдану і величезну за масштабах жертв. Не тому, що ядерна держава, з правом вето в ООН, тупо прямо за просто так бомбить найбільшу країну в Європі, застосовує авіацію, флот, найсучасніше озброєння наддержави. Не тому, що це найдикіша неправда.

А тому, що вони, бачте, расисти.

Мабуть, щоб довести, що вони, кляті білі свині, не расисти, їм треба було закрити кордони з Україною, депортувати всіх українців, і запросити по квотам усіх не-білих. Безсумнівно, що в Тиграї чиниться кошмар - але, що називається, до чого це?

Я розумію, що це панство – що папа, що ВОЗ – працюють на свою цільову аудиторію. Чисельна маса, центр католицького населення давно змістився на глобальний Південь, і Папа просто підсолоджує основній масі своєї аудиторії. ВОЗ теж в основному працює там – і підтакує своїй аудиторії, це вже радше лівацькій аудиторії західних університетських кампусів та лівацьким організаціям.

Хто б пояснив, що той, хто необґрунтовано і недоречно говорить про расизм, сам дуже схожий на расиста. Бо казати про расизм в умовах неспровокованої, кривавої, людожерної агресії – це повний абсурд. Мабуть, порятунок білої зґвалтованої жінки – це теж расизм, бо вона біла?

І це без низки каверзних питань, в дусі «чи є турки чи хуту расистами?».

Але найбільше здивувала Папська політика і дипломатія. Ватикан має репутацію дуже якісної дипломатичної школи і служби, що славиться колосальним досвідом і якістю аналітики та політики. Чим думали у Ватикані, коли підставили мільйони католиків у Східній і Центральній Європі? Як себе почувають ці католики, що змушені винувато ховати очі, розуміючи, що ляпи їхнього Папи – падають ганьбою на всіх католиків України, Польщі, Литви і т.д.? Що вони – а не чиновники в Ватикані – змушені тепер виправдовуватися і якось співпрацювати з своїми співвітчизниками, коли їх питають: «а що це ваш папа витворяє?».

Україна зараз – це взагалі лакмусовий папірець і шиболет. Хто не пам’ятає історію, нагадаю (Суд. 12:5-6).

Війна Росії проти України вимагає від всіх людей чіткої відповіді на просте питання: «назви зло – злом, а добро – добром, що є зло і що є добро». Україна кидає в обличчя слово Ісуса: «Хай буде слово ваше „так, так” або „ні, ні”, а все інше – то від лукавого». «Давня позиція Ватикану – бути над конфліктом, але це не те, чого очікують сьогодні католики України і світу», зауважує Анатолій Бабинський.

До 24 лютого, до Бучі і Маріуполя, ще можна було бути яловим, літеплим, теплохладним, прикидатися рожевим поні і намагатись зрозуміти насильника і патякати про «не все однозначно». Ну як «можна?». Були Руанда, Дарфур, Йемен. Але припустимо, що для білого панства з білим хлібом це далеко. Україна – це прямий кордон з ЄС і НАТО. Але територія і відстань – не найважливіша.

Війна Росії та Україні – ідеальна, криштально чиста ситуація з морального боку. Тут ідеально і чітко видно агресора, насильника і жертву. Без всяких «але», «всі винні» тощо. Україна ніде і ніколи не нападала на Росію. Жодна бомба, жоден солдат не торкались Росії. Звісно, якщо не вважати за «загрозу» саме існування України. Звісно, якщо не вважати, що Україна – це просто «законний харч», «приватне володіння» Росії. Як ковбаса, що природно належить коту. Або як жінка, яка за визначенням належить чоловіку, як тільки він її пожадає. Або що страждання білих не важливі, бо білі завжди апріорі винні, бо вони білі, тож їм так і треба. Але, сподіваюсь, такі підлі думки у наших «героїв» навряд чи виникають.

Що б там не було, ми живемо в новому світі. Більш страшному, але і легшому – тут дуже чітко видно межі. І це – можливість для нас всіх. В тому числі - не бути жертвою, але бути з Христом.

Теги: #Блоги