Церква, віра та богослів’я 2020: Релігійні підсумки карантинного року
Пандемія фізична і сфера духовна
Одним з найголовніших викликів Церквам стала не тільки сама пандемія, але й карантин, який вона спровокувала. Почалося все з ковід-дисидентства, коли окремі церковники буквально відкидали сам факт існування вірусу, лякали світової змовою. Намісник Києво-Печерської лаври (КПЛ) митрополит Павло закликав усіх не боятися та ходити до храмів. Бумеранг легковажної позиції прилетів дуже швидко. Вже за місяць КПЛ стала головним осередком поширення вірусу у столиці. Керівництво Почаївської лаври взагалі спровокувало міжнародний скандал – там заразилися паломники з Молдови і одними з перших принесли вірус до своєї країни.
Представники Церков були проти повного закриття храмів на карантин, але все ж таки дослухалися до закликів влади. Хтось це зробив скоріше і уникнув масового поширення вірусу, а деякі ігнорували протиепідемічні заходи до останнього. Закриття храмів — це серйозний удар по церковній економіці. І в першу чергу він б’є не по заможних, а по найуразливіших – священиках та парафіях в селах.
Проте, окрім суто фінансових питань, виникли і богословські. Релігієзнавці, експерти та церковники протягом року сперечалися чи передається вірус через участь в обрядах і таїнствах. І якщо щодо цілування рук духовенству, хреста та контакту з іконами, дійшли більш-менш консенсусу і вжили заходів (дезінфекція та відмова від контакту), то з Причастям все значно складніше. Одні вирішили, що через Причастя не може передаватися вірус і тому нічого змінювати не треба, а подібні розмови є проявом гріховного маловір’я. Інші заявили, що вірус може передаватися через предмети, до яких торкається людина під час Причастя, і тому відмовились від лжиць та цілування чаші, а саме Причастя подавали в руки вірним. Таку практику запровадив Синод ПЦУ. У Румунській Церкві спочатку запровадили одноразові ложки для Причастя, а потім відмовились від них. В РПЦ вирішили дезінфікувати лжицю після кожного причасника. Цікаву ідею запропонував священик ПЦУ Віктор Мартиненко – передавати хворим Причастя у капсулах.
Проте розмаїття думок стосовно цього питання залишається і надалі. Вселенський Патріарх Варфоломій, до прикладу, вважає, що вірус не передається через Причастя. Натомість, архимандрит Кирило Говорун доводить, що вірус може передатися, оскільки Причастя — це є Тіло Христове, а у Христі були і Божественна, і людська природи, і остання була вразлива до будь-яких захворювань, як будь-яка людська природа.
Друга фаза дискусій, спричинених ковідом, сталася у травні цього року. Священики ПЦУ о. Ігор Сава та о. Дмитро Вайсбурд відправили Літургію у Zoom, а віряни вдома перед моніторами поставили кожен свій хліб та вино, якими потім причастилися. Це спровокувало хвилю обговорень такої «онлайн-літургії», яка була детально описана на порталі Cerkvarium. Короткий опис дискусії можна прочитати на РІСУ.
Також опосередкованим впливом COVID-19 стала неадекватна реакція представників УПЦ МП на пандемію, що вилилось у цікаві наслідки. Під час богослужіння священики свідомо наражали на небезпеку здоров’я громадян, що відповідно до законодавства є приводом для ліквідації юридичної особи конкретної релігійної організації. Дурість та неадекватні дії церковників Московського патріархату дали привід ставити питання з лаврами та повернути їх у користування українського народу, а не церкви, що має керівний центр у країні-агресорі.
Попри те, карантин створив нові виклики перед церковним середовищем, зокрема, необхідність онлайн гуртувати свої громади, проводити катехитичні вебінари тощо. А також допомагати тим, хто через карантин опинився замкнутим вдома, насамперед старшим людям.
Міжнародні події
Попри повний локдаун, закриті кордони та перерване авіасполучення цей рік був багатий і на події міжнародного характеру пов’язані з релігією. Без перебільшення найвідомішою подією було перетворення собору Святої Софії у Стамбулі на мечеть. Більшість оглядачів зійшлися на думці, що це у першу чергу геополітична подія – потужний сигнал про відновлення неоосманської політики Анкари. Проте у цій акції була і певна політична складова – президент Туреччини Реджеп Ердоган переглядає спадщину турецького «батька нації» Мустафи Кемаля Ататюрка, згортає секулярний устрій і робить наступ на спадщину першого президента Республіки. Він прагне контролю над армією – важливим стримуючим фактором внутрішньої політики, посилення власної влади і реалізує запити своєї електоральної групи – дуже релігійних мешканців провінції.
Ця подія сколихнула світову громадськість. Свій протест висловлювали очільники Православних Церков, керівники США, Греції та ЄС. Відкритого листа до президента Ердогана написала ініціативна група «10 тез для ПЦУ».
Окрім того, бурхливі протести охопили сусідню Білорусь. Громадяни вийшли на акції протесту проти фальсифікацій виборів та захоплення влади багаторічним президентом країни Олександром Лукашенком. У відповідь влада застосувала безпрецедентно жорстоке насилля. Відобразилися ці події і на Церкві, чиї рядові клірики стали на бік протестувальників та засудили насилля. Московський патріархат змінив очільника Білоруської Православної Церкви, після того, як митрополит Павло (Пономарьов) декілька разів підтримав громадян. Новим очільником БПЦ став єпископ Веніамін (Тупеко) – послідовний консерватор і захисник «русского мира», якого вже порівнюють з митрополитом Онуфрієм. Справжня драма відбувається з білоруськими католиками. Очільнику Церкви у Білорусі митрополиту Тадеушу Кондрусевичу був заборонений в’їзд до країни, а Лукашенко прямо звинуватив католиків «у роботі на Польщу». Лише візит папського посланця Клаудіо Ґуджеротті зміг вирішити ситуацію і Лукашенко дозволив Кондрусевичу повернутися на Батьківщину. Яка ціна такого повернення, чим змушений буде поступитися Ватикан та як таку «угоду» сприймуть рядові білоруські католики — поки не відомо.
Білоруські єрархи намагаються і надалі перебувати у страусиній позі «ми поза політикою», проте на вірних і суспільство це вже давно не діє. Вони отримали суворе щеплення проти «позаполітичної» пропаганди кийками на вулицях та тортурами на Окрестіна.
Міжправославні стосунки
Для православного світу буремний 2020 р. почався зі спроби зібрати альтернативний Собор предстоятелів в Аммані, для обговорення української автокефалії. Проте ця гучна спроба завершилась великим «пшиком». З 15 предстоятелів захід відвідало лише 4: Патріархи Єрусалимський, Московський, Сербський та митрополит Пряшівський, очільник Православної Церкви у Чехії та Словаччині. З тих пір ідея всеправославного обговорення «українського питання» більше не піднімалась і вочевидь такого зібрання вже не відбудеться, а отже православна спільнота де-факто прийняла українську автокефалію, хоча ще не всі Церкви офіційно визнали ПЦУ.
До речі, до визнання. Цього року скарбниця ПЦУ поповнилась ще одним визнанням – з боку Кіпрської Православної Церкви. Цікаво, що раніше Кіпрський архиєпископ Хризостом теж намагався бути головним посередником у міжправославних стосунках. Саме він започаткував зустрічі з очільниками різних автокефальних Церков для з’ясування їхньої позиції щодо ПЦУ. Проте з часом його посередницька активність припинилася, сам він каже, що всі предстоятелі, окрім Патріарха Кирила, підтримали визнання Кіпром ПЦУ.
Епіцентром світового православ’я цього року були Балкани. Сербська Церква, яка до сих пір розглядає себе, як Церкву всіх земель колишньої Югославії, воювала аж на три фронти: у Північній Македонії, у Чорногорії та проти коронавірусу. На початку року керівництво Македонії здійснило візит до Вселенського Патріарха з проханням про надання автокефалії для Македонської Церкви. Схоже, що процес зрушив з місця і є підстави вважати, що наступною після ПЦУ, Томос отримає Охридська архиєпископія. Більше того, навіть канонічна логіка, скоріш за все, розгортатиметься за «українським сценарієм».
У Чорногорії Сербська Церква протестувала проти закону, прийнятого попередньою коаліцією у Парламенті, на чолі з партією президента Міло Джукановича. Вимогу скасування закону взяла за гасло опозиція, яка і виграла вибори. Проте закон так і не скасували, але внесли правки, прибравши найбільш дискримінаційні пункти. Фактично Сербську Церкву використали у політичній боротьбі і не більше. Проте саме Церква збирала численні акції протесту. Головним медійним церковним персонажем був митрополит Амфілохій – очільник Сербської Церкви у Чорногорії.
Він був послідовним ковід-дисидентом, а 30 жовтня цього року сам помер від коронавірусу. Але навіть після його смерті небезпекою зараження продовжили легковажити. Його ховали у відкритій труні, при великому скупченні людей, а усі підходили та прощалися цілуванням руки митрополита. Очолював поховання Патріарх Сербський Іриней, який невдовзі сам заразився ковідом і помер 20 листопада. Наразі престол Печьської патріархії є вакантним, а вибори предстоятеля СПЦ призначені на 18 лютого.
Державно-церковні відносини
Рік почався з неочікуваного візиту Володимира Зеленського до Ватикану. На початку своєї каденції шостий президент України не приділяв увагу релігійному питанню. Зеленський – це типовий представник індустріального південного сходу, арелігійний та цілковито світський. Тому і не дивно, що він ігнорує церковний фактор протягом першого року правління. Тоді ще його особистий рейтинг перевершував загальний рейтинг довіри до інституту Церкви. Але з часом позиції Зеленського, як політика, почали просідати і його команда почала звертатися до духовного. Зеленський запросив до України Папу Франциска та Патріарха Варфоломія. Попри особисту промосковську позицію його радника Сергія Трофімова, загалом українська держава і українські посадовці схильні підтримувати українську Церкву, а не Московський патріархат. Прем’єр Шмигаль та українські посольства в інших країнах публічно підтримують ПЦУ.
Також цього року відбулися карколомні зміни у структурі державного управління щодо релігії. Було ліквідовано Департамент у справах релігій та національностей при Мінкульті і створено окремий орган – Державну службу з питань етнополітики та релігії. Попри те, що за кількістю балів до співбесіди на першому місці був релігієзнавець Андрій Юраш, тодішній міністр культури Володимир Бородянський вирішив призначити на посаду соціолога релігії Олену Богдан. У березні почався процес формування нового органу, який повноцінно запрацював лише влітку-восени. Юраша звільнили, проте він знайшов нове місце роботи – посаду завідувача відділу з питань релігій Секретаріату Кабміну, куди й перейшов разом з командою професіоналів з Мінкультівського департаменту.
Відігравав релігійний чинник важливу роль цього року і у передвиборчих перегонах. На місцевому рівні в Україні, та на загальнонаціональному у США. В Україні окремі священики ПЦУ балотувалися від партії «Європейська солідарність» Петра Порошенка, священики УПЦ МП від ОПЗЖ кума Путіна Віктора Медведчука. За партію «Слуга народу» Володимира Зеленського агітував греко-католицький священик, за що пізніше був попереджений. А у Рівному мером став протестантський пастор, богослов, ректор місцевої духовної семінарії.
В Америці релігія хоч і впливає на вибори, проте вона поки не може подолати партійні симпатії. Так консервативні євангеліки, що відстоюють сімейні цінності, голосували за тричі одруженого Дональда Трампа, який має стійке амплуа Казанови. Проте категорично критикували католика Джо Байдена. Так само світські та нерелігійні підтримали практикуючого Байдена, а не далекого від віри Трампа, який навіть під час виступу осоромився, сказавши не «друге послання до коринтян», а «два коринтянина», чим продемонстрував своє незнання Біблії навіть у базових аспектах.
Українські реалії
Вітчизняна релігійна спільнота цього року втратила очільника Мукачівської Греко-католицької єпархії владику Мілана (Шашіка). Він багато доклався до розбудови церкви на Закарпатті. Після його смерті не відомо, якою тепер буде церковна політика за Карпатським хребтом. Фактично зараз МГКЄ стоїть на роздоріжжі і від того, який шлях вона обере – залежатиме, як скоро буде подолано канонічну аномалію – існування двох Помісних Греко-Католицьких Церков свого права в межах однієї держави, і коли Мукачівська єпархія об’єднається з Українською Греко-Католицькою церквою. Очільник УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) вже висловив готовність до об’єднання і очікує на дії нового Мукачівського єпарха Ніла (Лущака).
Не така миролюбива ситуація у середовищі православних. Протягом року з боку УПЦ МП лунали пропагандистські закиди в бік ПЦУ. Остання трималася гідно, не вдавалася до чорного піару, проте час від часу нагадувала, що лаври все ж таки слід повернути. Ну і вишенькою на тортику для УПЦ МП став лист Вселенського Патріарха Варфоломія Cerkvarium, в якому він зазначив, що єрархи УПЦ МП більше не є канонічними правлячими архиєреями.
Начебто це і не дуже нова позиція, проте Варфоломій влучив у нерв, в ахілесову п’яту Московського православ’я. Там роками плекали свою канонічність. Вони були схожі на гітлерівську Німеччину, з ідеєю чистої/канонічної раси/церкви. І тут Патріарх Варфоломій їх помножив на нуль. Це викликало справжній когнітивний дисонанс у рядових священиків. Вони, подібно до гайдаївського «Івана Васильовича», раптом зрозуміли, що Онуфрій не справжній. Для багатьох це стало серйозним особистим викликом. Це не дало вау-ефекту тут і зараз, проте заклало потужну міну під фундамент міцності УПЦ МП. Саме тому, пропагандистські ресурси стільки часу і зусиль доклали для обговорення та нейтралізації ефекту від листа. Навіть коли інші ЗМІ посмакувавши маніпулятивними заголовками, вже й забули про лист, то МПшники ще пару тижнів не могли отямитись.
Папа в тренді
Ну і наостанок. Без сумніву найтоповішим релігійним лідером року став Папа Римський Франциск. Минулого року він дивував церковну аудиторію сміливими ідеями про одружене католицьке священство на панамазонському Синоді. А вже цього року він знайшов підтримку в ЛГБТ-спільноти, коли заявив про державну легалізацію цивільних партнерств, що спричинило хвилю маніпуляцій та перекручувань, а також ледь не привело до атаку серця мільйонів консервативних католиків. Папа влучив у резонанс з сучасним суспільством, заявивши, що не варто стидатися задоволення від їжі та сексу. Цього року Франциск видав енцикліку «Fratelli Tutti» («Усі брати»), в якій закликає до тіснішої співпраці, соціальної активності, в незалежності від конфесійної належності. Папа знов потрапляє в резонанс з сучасними суспільствами, які втомилися від релігійних чвар та розділень і щиро не розуміють, чому церковники не можуть між собою порозумітись.
Традиційним європейцям, звиклим до протоколів та бюрократії, часто важко зрозуміти харизматичного понтифіка з Латинської Америки. Папа не забороняє, він знімає психологічний тиск гріхів з людей. І видається, що це навіть не так і погано. Бо у рік пандемії, втрати близьких та депресії від самоізоляції, така підтримка населення Церквою ох як потрібна.
